Читати книгу - "Зоряні крила"

— А я цілком переконаний, що гестапо навмисне послало її сюди і навмисне про нагороду оголосило і все, що про неї в газетах написано, — чистісінька правда.

— А от я не думаю, що все це правда, — відповів Ковпак. — Ти сам що робив би на її місці?

— Я? Застрелився б, а до гестапівки жити не пішов би.

Ковпак замислився. Було щось неприємне в словах Лойченка.

— А чого ти сам не застрелився, коли тебе в полон брали?

— Я — інша справа, я звичайний боєць… А вона не мала права з німцями працювати…

— Вона і не працювала…

— В усякому разі, товаришу Ковпак, я вас попередив, — рішуче сказав Лойченко, — я вас попередив і думаю, що ви самі скоро в справедливості моїх слів переконаєтеся.

Ковпак мовчав.

— А що гестапівці її нам підсунули, в тому я певен.

— І що ж ти пропонуєш?

— Вигнати її із загону к чортовій матері.

Ковпак знову помовчав.

— Ні, не вижену, — нарешті сказав він, — і ще одне тобі, Лойченко, хочу сказати. Дуже мені не подобається, коли хтось із партизанів, не маючи ніяких фактів, а тільки підозру, про свого товариша таке говорити наважується…

— Вона мені не товариш. Я ворога нутром чую.

— Нутром? Ну що ж, інструмент точний. Поживемо — побачимо.

— Поки ви поживете, вона нас усіх німцям видасть.

— А от цього не буде. Коли у тебе все, можеш іти.

— У мене все.

Лойченко так само чітко повернувся через ліве плече і вийшов. У хаті стало тихо. Тепер надовго замислився Ковпак. Що йому не подобалося з словах партизанського кулеметника? Складалося враження, ніби знає він про Віру Михайлівну більше, ніж говорить. Може, ця настирливість, з якою хотів він віддалити Соколову від партизанів, здавалася неприємною?

А з другого боку у нього є всі підстави не вірити. Таку історію навіть у партизанів не завжди почуєш. Ну так що ж? Тільки тому, що комусь розповідь здається неправдивою, виганяти на смерть людину? Ні, так швидко старий Ковпак рішення приймати не звик. А може, вони знали раніше одне одного? Тоді Лойченко, мабуть, про це сказав би. Нічого не скажеш, складна штука — людські взаємини.

— Ну, гаразд, поживемо — побачимо, — сказав сам собі Ковпак, ніби виринаючи з глибокої задуми, — а обережним треба бути завжди.

І знову взявся до тисячі справ, які треба було йому, партизанському генералові, розв'язувати щохвилини. Але розмова про Віру Михайлівну не йшла з голови.

А успіхи Соколової у вивченні кулемета в той день посувалися дуже швидко. Не було вже для неї таємниць у цій досить складній і водночас ясній машині. Коли Лойченко зайшов у хату, Віра Михайлівна вже могла розібрати замок мало не з заплющеними очима.

— Оце ви сьогодні вперше кулемета побачили? — не приховуючи недовіри, запитав Лойченко.

— Побачила не вперше, але розбирати навчилася тільки сьогодні, — весело відповіла Віра Михайлівна.

Карпо Лойченко недовірливо похитав головою.

— Коли стріляти спробуємо? — запитала Соколова.

— Коли Ковпак дозволить і патронів дасть, — непривітно відповів кулеметник, дивлячись, як швидко ворушаться пальці Віри Михайлівни, збираючи затвор.

У Москві майор Михайло Петрович Полоз затримався недовго. Правда, у відділі кадрів, де його дуже добре знали, прохання майора викликало здивування, але не знайшло заперечень. Не в тил же проситься людина, а на небезпечну роботу, чого ж не задовольнити її бажання? От дивно тільки, що Валенс відпустив його від себе… А проте хай іде в транспортну авіацію, яка обслуговує партизанські загони.

Так майор Михайло Полоз став командиром загону літаків спеціального призначення і сам сів на важку, але надійну машину ЛІ-2. Давно вже йому не доводилося працювати у таких незвичайних умовах. У вітер і сніг, майже завжди уночі, по нелітаних трасах вів він свого літака, приземлявся на таких аеродромах, де, здавалося, і звичайний У-2 не міг сісти. Привозив партизанам патрони, вибухівку і газети, забирав поранених і десь недалеко перед світанком злітав з примітивних аеродромів, намагаючись будь-що перетнути лінію фронту до сходу сонця.

І всюди, в якому б партизанському загоні він не опинився, одним з перших слів його було запитання про Соколову. Він запитував обережно, ніби намагаючись самому собі не признаватися, як боляче вимовляти ці слова. Він і на мить не повірив, що його дружина могла зрадити. Тут все могло бути, від добре зробленої інсценівки до широкої провокації. В усякому разі він, Полоз, усе мусив знати, все перевірити.

— Здається, скоро щось узнаємо про твою дружину, — сказав йому Ковпак, коли вже в середині зими Полоз з'явився в загоні.

Від несподіванки Полоз аж здригнувся.

— Де вона?

— От де вона — ще не знаю, — сховав у вусах посмішку партизанський генерал. — Щось із нею, напевне, твориться, а що саме — я не розібрався.

— Що ви знаєте? — наполягав Полоз.

— Точного ще нічого, — відказав старий партизан. — Вона живе в Києві, а далі нічого невідомо. Наступного разу, як прилетиш, може, я тобі щось новеньке приготую, а до того часу доведеться потерпіти.

Наступного разу, коли Полоз посадив свою важку машину на лісовому аеродромі і з'явився у штабі Ковпака, Сидір Артемович мовчки показав йому шматок паперу, де було надруковано об'яву про нагороду за голову Соколової.

— Знаменитою твоя дружина стала, — засміявся генерал.

— Де вона?