Читати книгу - "Пташиний спів"

— Ну звичайно ж, я вільна, — відповіла вона. — Я прийду десь о восьмій, добре?

— Добре, побачимося увечері. Тільки давай не будемо нікуди ходити? Я б купив якоїсь їжі додому.

— Не хвилюйся, я подбаю про це, — поспіхом запевнила вона, пам’ятаючи про його вміння закуповувати їжу.

Відмінивши попередні домовленості, вона зайшла до Еріка подивитися, чи не потрібна йому допомога.

— Так що, — мовив він, і півдюйма попелу з цигарки впали на кардиган, — мандрівний лицар знову з коротким візитом?

— А було б добре, якби ти не підслуховував мої розмови.

— Якщо ти робиш офіс центром своїх суспільних зв’язків, то які можуть бути претензії?

— Не такі вони вже в мене і насичені. Один раз на місяць мені дзвонить чоловік. Буває і гірше, так що бадьоріше, Еріку! Я куплю тобі обід.

— Ну добре, — голосно видихнув він. — Тільки до Лукки ми не підемо, мене вже нудить від нього. Однакові підноси з однаковими сандвічами. Думаю, він просто намащує новий шар сардинової пасти на попередній. А перший шар там з’явився ще у 1955-му, коли Лукка приїхав до Лондона.

— А звідки ти знаєш, що він приїхав у 1955-му?

— Ми, емігранти, тримаємося разом. Боїмося вашої чортової поліції та правил міністерства внутрішніх справ. Так що дата приїзду має значення.

— І це, мабуть, міністерство вчить керувати забігайлівками? Ці італійці, яких можна зустріти у будь-якій частині нашої країни, — вони усі виросли в країні з прекрасною їжею. А тут що? Тут вони подають той самий яєчний майонез, сардинову пасту та несвіжі бутерброди. А кава чомусь має присмак жолудів, хоча усі знають, що справжня італійська кава — то нектар. Таке враження, що міністерство видає всім іммігрантам повний набір усього цього при в’їзді.

— Не дуже-то ти поважаєш нещасних біженців. Обережніше зі словами, а то доведеться вести мене у найкращий ресторан Лондона.

— Будь-куди, куди тобі заманеться, Еріку. Із задоволенням.

— Господи, та той чоловік добряче підіймає тобі настрій. Як за дзвіночком! Знаєш, як щури Скіннера.

— Ти про собак Павлова?

— Та я ж тепер англосакс, так що і Скіннер згодиться. Іди, працюй. Я буду о першій, і ні хвилиною раніше.

А Ерік має рацію, подумала Елізабет, повертаючись за свій стіл. Телефонує Роберт, і вона одразу ж підстрибує. Його голос робить її щасливою. Хоча краще мати хоча б одне джерело щастя, аніж жодного, правда? Вона вже його і відштовхувала, і тягнула до себе, і намагалася змусити перемінити думку; аналізувала свої почуття і пробувала зрозуміти його; робила усе, щоби примусити його покинути дружину, але нічого не змінювалося. Вона пообіцяла собі не думати про майбутнє. Невеселі розмови та сльозливі прощання — усе це чекає на неї дуже скоро.

У Роберта була невеличка квартирка на верхньому поверсі багатоповерхівки поблизу Фулхем-роуд. Чекаючи на Елізабет, він спробував приховати ознаки перебування тут своєї родини, та повністю позбутися їх було неможливо. Кухня тут була відкритою — відділеною від вітальні лише бамбуковою завісою. На дерев’яній тумбі, котра розділяла приміщення, стояли дві пляшки з-під к’янті з червоними свічками в них, які створювали атмосферу бістро у Челсі в шістдесятих, і Елізабет часто про це казала. Свічки не можна було викидати, бо вони подобалися дочці Роберта. У шафі висіло близько півдюжини суконь його дружини, а в шухлядках у ванній були косметичні засоби.

Ось прибрати фотокартку дружини йому нічого не заважало: з тумбочки біля ліжка вона перемістилася під скатерті у комоді. Кожного разу, ховаючи фото, він відчував якусь забобонну провину, немов таким чином встромляв іще одну голку в її фігурку. Він не хотів завдати їй болю — вона була дуже відданою та доброю жінкою. Сам він давно, мабуть, втратив ці риси, бо не міг відмовитися від стосунків з Елізабет.

Багато хто з його колег вважали такого роду стосунки зручністю — така собі легка інтермедія, якою вони насолоджувалися. Роберт знав, що Елізабет і сама дотримується такої думки, хоча й намагався переконати її в зворотному. Коли, протестуючи, казав, що він «не з таких чоловіків», вона сміялася. Він якось зрадив дружині іще до знайомства з Елізабет — одна шалена ніч, — але з нею, говорив, усе було інакше. Роберт вважав, що одружився не з тією жінкою, але він не потребував ніякої абстрактної свободи — просто хотів бути з Елізабет. Спочатку з’явилася фізична залежність від неї: лише один тиждень без її тіла робив його неуважним та нервовим. Згодом її дражлива самовпевненість заінтригувала. Якщо стосунки з нею, за її словами, — це лише легка забавка, чому ж вони перестали бути просто приємними? Чому ж ставало так боляче, коли його колеги жартівливо натякали на «розваги»?

Вона подзвонила в домофон, коли він поправляв подушки на дивані.

— А це, в біса, що таке? — запитала вона, вказуючи пальцем на його светр.

— У мене не було часу вдягти костюм, так що...

— Де ти його видер?

— Купив сьогодні. Я подумав, що мені пора трохи змінити стиль.

— Так, почнемо з того, що ти це викинеш. А що це за розкльошені штани на тобі? Роберте, та що з тобою?..

— В Європі немає жодного чоловіка, який би не