Читати книгу - "Пташиний спів"

— Ви пам’ятаєте війну? Ви взагалі пам’ятаєте ті часи?

В очах Бреннана усе ще панував подив. Він не міг второпати, що взагалі відбувається.

— Може, я просто розповім вам щось? Або краще помовчати?

Він мовчав, і Елізабет всміхнулась, накриваючи другою рукою його руку. Вона труснула головою, щоб забрати пасмо, яке впало на її щоку. Бреннан заговорив. Голос він мав високий, як у дівчинки. Його слова пробивалися через мокротиння, котре булькотіло в грудях. Після кожних кількох слів він ковтав повітря.

— Такий салют. Мі всі там були, уся вулиця. Були танці. Усю ніч були там. Ми. Барбара і я. Моя сестра. Вона впала. Під час затемнення. Доводилося кожної ночі ставити. Впала з драбини.

— Ваша сестра впала з драбини?

— Та пісня — ми усі її тоді співали, — він ще раз ковтнув повітря та спробував заспівати для Елізабет.

— А ви пам’ятаєте щось про війну? Можете мені розповісти щось про мого дідуся?

— Осада Мафікенга. Нам давали такий паскудний чай. Не можу його пити. Просто помиї. А все клятий Гітлер, — вона відчувала у своїх руках тепло його долоні.

До кімнати вкотили візок із чаєм, і він, ляскаючи металом, наближався до них.

— Привіт, Томе. У тебе тут гостя? — басом мовила жінка за візком. — Що тут робить така красуня? Ти, старий, знов за своє, га? Знаю я тебе, старий ти негіднику. Я залишу це тут, добре? — вона поставила чашку на невеличкий столик біля ліктя Бреннана. — Він ніколи його не п’є, — сказала вона Елізабет. — Вам налити чаю, дорогенька?

— Дякую.

Візок від’їхав, і Елізабет сьорбнула чаю. Її горло миттю запротестувало проти незвичного смаку, і вона швидко повернула чашку на блюдце.

У задушливій кімнаті сиділо близько двадцяти старих. Ніхто не розмовляв. Один із них слухав маленьке радіо. Усі вони дивилися просто перед собою. Елізабет спробувала уявити, як це — провести шістдесят років у такому місці, де кожен день точнісінько такий, як і попередній.

Бреннан знову заговорив, перескакуючи від одного спогаду до іншого.

Слухаючи його, вона зрозуміла, що він, згадуючи якусь епоху, вірить, що живе у ній зараз: ті часи для нього були теперішнім. Більшість його спогадів стосувалася початку століття або ранніх сорокових та бомбардування Британії.

Вона спробувала ще раз нагадати йому ім’я дідуся. Якщо він не відповість, то треба полишити його одного та не втручатися у справи, які її не стосуються.

— Мого брата. Я приніс його звідти. Я завжди доглядав за ним. Завжди.

— Ваш брат? Він був на війні? Ви билися разом? А мій дідусь? Капітан Рейзфорд?

Голос Бреннана став більш чітким.

— Ми усі думали, що він божевільний, той чоловік.

І сапер, його друг. Мій друг Дуглас, «дивний чолов’яга», казав він. Але він тримав його, коли той помер. Вони усі були божевільні. Навіть Прайс. Команд-сержант. Коли це все закінчилося, він вибіг голий. Його забрали у божевільню. Вони приносять мені цей чай, а я кажу, що не хочу. Мій брат добрий. Ми рибу ловили. Я люблю рибу. Бачила б ти той салют. Уся вулиця танцювала.

Він знов втратив відчуття часу, але Елізабет дуже зворушили його слова. Довелося опустити очі вниз, на коричнево-оранжевий килим. Важливим було не сказане. Він назвав її дідуся дивним, хай би що воно означало в такому контексті. Усі вважали його самого та його друга божевільними, а ще — хоча тут і не зовсім зрозуміло — її дідусь, здається, втішав помираючого.

Вона не хотіла тиснути на нього і вимагати пояснення своїх слів. Навіть якби його думки прояснилися настільки, що він би розповів більше, це все не мало аж такої нагальності. Важливим було не те, що казав Бреннан, а те, що якась невід’ємна частина його свідомості і досі його пам’ятає. Слухаючи високий голос, котрий виходив з цього крихітного покаліченого тіла, вона якимось чином побачила послідовність спогадів, які він зберіг.

У душі Елізабет піднімалася хвиля ніжності до нього. Вона тримала його руку, а він знову почав переповідати свої обмежені спогади. За хвилин десять вона підвелася, щоби піти. Поцілувавши його в щоку, швидко вийшла зі схожої на печеру кімнати. Вона пообіцяла приїздити ще, якщо він захоче, але не змогла змусити себе ще раз подивитися на це маленьке тільце, котре мостилося тут уже шістдесят років.

Покинувши стіни вікторіанської будівлі, вона побігла до моря. Елізабет стояла на дорозі, звідки бачила хвилі, та вдихала просолене морське повітря під дощем. Нігті пальців глибоко вгризалися у долоні. Вона встановила важливий зв’язок. Поїздка сюди не була даремною. Тільки неможливість повернути нещасному Бреннану його життя та не жаліти про минуле примушувала її лаятися та заламувати руки.

— Це до тебе, — сказав Ерік, втомлено передаючи Елізабет слухавку на заплутаному пружному дроті. — Чоловік.

— Чоловік, — промовила Елізабет. — Як точно.

Телефонував Роберт. Він раптово опинився в Лондоні та хотів запитати, чи не бажає побачитися з ним у його квартирі.

— Вибач, що без попередження, — почав він, — але я і сам тільки щойно дізнався. І я навіть не сподіваюся, що у тебе немає планів.

Елізабет збиралася піти у кіно, а потім