Читати книгу - "Необхідні речі"

– Ну, але… чому?

«Тому що я маю дізнатися, якого чорта я зробив, що моя дівчина така зла, – подумав Лестер. – І я дізнаюся, навіть якщо правду доведеться з неї витрусити».

Уголос він сказав:

– Маю справи, Стіве. Важливі. Повір мені на слово.

– Якщо це через Саллі, Лесе…

Лестерові очі загрозливо блимнули.

– Про Саллі краще замовкни.

Стів, невинний молодик, якого розпалила суперечка через «Нічку казино», ще не горів настільки яскраво, щоб переступити межу, яку Лестер Претт чітко окреслив. Але він так само не був готовий здаватися. Без Лестера Претта стратегічна нарада молоді буде курям на сміх, і байдуже, скільки учасників з’явиться. Переходячи на розважливіший тон, він сказав:

– Чув про анонімну записку, яку отримав Білл?

– Так, – відповів Лестер.

Преподобний Роуз знайшов її на підлозі переднього коридору пасторату – уже сумнозвісну записку «Бабтизька криса». Преподобний по черзі передав її на поспішно зібраному суто чоловічому засіданні молоді, оскільки, як він сказав, у таке неможливо повірити, якщо ту мерзенну річ не побачиш на власні очі. Важко повністю зрозуміти, додав преподобний Роуз, глибину, на яку католики готові опусти-итися, щоб придушити праведне протистояння їхній натхненній сатаною нічці азарту. Можливо, якщо ці «гарні молодики» на власні очі побачать цей мерзенний згусток скверни, то зможуть усвідомити, проти чого виступають.

– Бо ж чи не кажемо ми: попереджений – зна-ачить захищений? – урочисто завершив преподобний Роуз.

Тоді він дістав записку (вона була в поліетиленовому пакетику, ніби людям, які мають з нею справу, потрібно остерігатися інфекції) й передав присутнім.

Дочитавши, Лестер був більш ніж готовий вирушати бити католиків по їхніх дзвонах, але зараз уся ця затія здавалася віддаленою й трохи дитячою. От кому насправді є діло до того, що католики пограють трохи на вдавані гроші й пороздають кілька нових шин і трохи кухонної техніки? Якщо вибір стоїть між католиками і Саллі Реткліфф, Лестер знав, про кого треба турбуватися.

– …зустріч, на якій обговоримо та організуємо наступний крок! – продовжував Стів. Він знову почав розігріватися. – Лесе, нам тут потрібно перехопити ініціативу… ми мусимо! Преподобний Білл переживає, що це так зване свідоме католицьке чоловіцтво потім уже не говоритиме. Наступним їхнім кроком може бути…

– Слухай, Стіве, роби що тобі хочеться, але відстань від мене!

Стів замовк і вирячився на нього, очевидно шокований, і цілком зрозуміло очікував, що Лестер, зазвичай найурівноваженіший з усіх хлопців, усвідомить помилку й вибачиться. А коли зрозумів, що ніякого вибачення не передбачається, почав відходити в бік школи, збільшуючи дистанцію між собою і Лестером.

– Хлопче, та в тебе настрій псячий, – промовив він.

– Правильно! – огризнувся Лестер у відповідь. Він стиснув долоні в кулаки й притиснув їх до стегон.

Проте Лестер був не просто злий. Йому боліло, бляха, боліло всюди, а найбільше болів розум, і хотілося комусь зацідити. Не старому бідному Стівові Едвардсу. Просто здавалося, ніби ця випадкова зустріч і сварка зі Стівом якось перемкнула його всередині. Той перемикач відправив електрику на багато розумових приладів, які зазвичай були вимкнені й мовчазні. Уперше, відколи він закохався в Саллі, Лестер – зазвичай найсумирніший із компанії – розлютився й на неї також. Яке вона має право казати йому йти в пекло? Яке вона має право називати його мудаком?

Вона злиться через щось, так? Так, злиться. Можливо, він зробив чи сказав щось, що її розлютило. Лестер навіть найменшого поняття не мав, у чому тут може бути проблема, але скажімо (просто задля аргументу), що знає. Чи дає це їй право плюватися жовчю на нього, не даючи навіть можливості спочатку попросити про пояснення? Чи дає це їй право ночувати в Айрін Лутдженс, щоб він не міг її знайти, чи не відповідати на телефонні дзвінки, чи наймати Мону Лолесс переговорницею між ними?

«Я її знайду, – подумав Лестер, – і дізнаюся, що її так заїло. Коли зрозумію, ми зможемо з цим розібратися. А після цього я проведу їй таку саму лекцію, яку проводжу своїм новачкам, коли починаються тренування з баскетболу: довіра – це ключ до командної роботи».

Він скинув рюкзак, шпурнув його на заднє сидіння й сів у машину. Сідаючи, він помітив, як із-під пасажирського сидіння щось виступає. Щось чорне. Схоже на гаманець.

Лестер спритно дістав його, спершу подумавши, що то, напевно, гаманець Саллі. Якщо вона залишила його в нього в машині десь під час довгих святкових вихідних, мабуть, тепер уже його шукає. Нервує, напевно. І якщо він зможе зняти цю нервовість щодо загубленого гаманця, решта розмови може пройти трохи легше.

Але гаманець належав не Саллі, це він побачив одразу, як уважніше роздивився річ, що лежала під пасажирським сидінням. Цей чорний шкіряний, а в Саллі потертий, із блакитної замші й набагато менший.

Лестер із цікавістю розкрив його. Перше, що він побачив усередині, завдало йому потужного удару в сонячне сплетіння. Це було посвідчення департаменту шерифа Джона Лапойнта.

Що, заради всього святого, Джон Лапойнт робив у його машині?

«Машина була в Саллі всі вихідні, – прошепотів голос у голові. – То як думаєш, якого чорта він робив у тебе в машині?»

– Ні, – промовив він. – Ні-ні-ні, в жодному разі, вона б так не вчинила. Вона б не зустрічалася з ним. В жодному, бляха, разі.

Але вона таки зустрічалася з ним. Вона і заступник Джон Лапойнт зустрічалися понад рік, попри дедалі гостріші стосунки між католиками і баптистами Касл-Рока. Вони розійшлися ще до гамору через «Нічку казино», але…

Лестер вийшов з авто й почав перебирати прозорі кишеньки гаманця. Відчуття недовіри росло. Там було Лапойнтове водійське посвідчення – на фото в нього були дрібні вусики, які він нарощував, коли зустрічався з Саллі. Лестер знав, що деякі хлопці називають такі вусики «піськолоскотусики». Там був Лапойнтів дозвіл на риболовлю. Фотографія батьків Лапойнта. Його дозвіл на полювання. А ще… ще…

Лестер витріщився на фотографію, яка йому трапилася. То було фото Джона і Саллі. Знімок цього хлопця і його коханої дівчини. Вони стояли перед якимсь тиром на ярмарку. Дивилися одне на одного й сміялися. Саллі тримала в руках великого м’якого плюшевого ведмедя. Лапойнт, мабуть, щойно виграв його для неї.

Лестер витріщився на фотографію. По центру лоба в нього виступила помітна вена, яка рівно запульсувала.

Як вона його назвала? Зрадливим мудаком?

– Чия б гарчала, а чия б мовчала, – прошепотів Лестер Претт.

Усередині почав розростатися гнів. Це сталося дуже швидко. А коли хтось торкнувся його плеча, Лестер розвернувся, впускаючи гаманець і стискаючи кулаки. Він ледь не влупив невинного заїку Слопі Додда по саму зав’язку.

– Т-тренере П-Претт? – запитав Слопі. Очі в нього були великі й круглі, але він