read-books.club » Фентезі » Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зібрання творів" автора Кларк Ештон Сміт. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 137 138 139 ... 157
Перейти на сторінку:
безодню, добігла кінця. Втім, інші залишилися — наче для того, щоб стерегти землян. Вони насторожено здригалися на кожен з Беллманових рухів, немов усвідомлювали їх завдяки якомусь незнаному чуттю. 

Праворуч, на відстані руки, рівна підлога різко обривалася; підступивши до краю, Беллман побачив, що та каверна була відкритою камерою у прямовисній стіні. Ген далеко внизу, у чорноті, тут і там вигравало якесь фосфоресцентне мерехтіння, немов ночесвітки332 снували під поверхнею підземного океану. На Беллмана повіяло млявим сморідним вітром, і він почув химерне зітхання вод, що омивали затоплені скелі; вод, які відступали впродовж усіх тих незліченних циклів, коли планета зазнавала зневоднення. 

Відчувши запаморочення, він одвернувся від прірви. Його супутники саме оглядали внутрішній простір печери. Скидалося на те, що вона мала рукотворне походження, адже, стрибаючи туди й сюди, промені ліхтарів висвітили ряди велетенських колон, оздоблених глибоко вкарбованими барельєфами. Хто й коли вирізьбив їх — ця загадка лишалася такою ж таємницею, як і питання про походження витесаної в скелі дороги. Деталі на барельєфах були відразливі, неначе безумні видіння; за швидкоплинну мить, коли їх торкалося світло ліхтарів, викарбувані образи вражали погляд землян, ніби лютий удар, виражаючи якесь позалюдське зло та бездонну згубність. 

Та печера мала насправді приголомшливі розміри, вона простягалася далеко вглиб скелі й рясніла численними виходами, які, очевидно, вели до подальших розгалужень. Промені ліхтариків лише почасти виганяли тріпотливі тіні з уступчастих заглибин; вони вихоплювали нерівності далеких стін, що здіймалися у височінь, нависаючи вгорі у недосяжному мороці, вигравали на створіннях, які снували туди й сюди, неначе страхітливі живі гриби, і на якусь коротку мить надавали зримого існування тим блідим, схожим на поліпи рослинам, що бридкими масами чіплялися за оповитий нічною темрявою камінь. 

Те місце непереборно тяжіло над ними, воно гнітило відчуття, тиснуло на мозок. Сам навколишній камінь видавався втіленням темряви, а світло й зір були лиш ефемерними зайдами у цих володіннях сліпців. Важким тягарем лягла на землян переконаність у тому, що втеча неможлива; ними опанувала якась дивна летаргія — вони навіть не обговорювали становища, в якому опинились, а лише безпорадно й мовчазно стояли на місці. 

Невдовзі з мерзенного мороку знову з’явилося декілька марсіан. Так само справляючи враження керованих кимось автоматів, чим позначалися усі їхні дії, вони знову згуртувалися навколо трьох чоловіків і спонукали їх пройти далі в роззявлену пащу каверни. 

Крок за кроком та химерна процесія прокажених несла усіх трьох за собою. Відразливі колони ставали численнішими, а сама печера перед ними робилася дедалі глибшою, відкриваючи неозорі перспективи, немов являючи видіння усілякої скверни, що дрімала у самому надирі333 ночі. Дорогою землян опосіло спочатку заледве помітне, але підступне й чимдалі сильніше відчуття сонливості, подібної до тієї, яку можуть спричиняти мефітичні випари. Люди щосили опирались їй, адже та оспалість була чимось темним і лиховісним. Вона охоплювала їх дедалі сильніше — а тоді вони дісталися самого осердя жаху. 

Поміж товстими колонами, що підносились у на позір нескінченну височінь, підлога здіймалася, утворюючи пірамідоподібний вівтар із семи спадистих ярусів. На вершині того вівтаря навпочіпки примостилася статуя з блідого металу: якась істота, не більша за зайця, але невимовно потворна. 

Марсіани з’юрмилися навколо землян. Один із них узяв Беллмана під руку, немовби спонукаючи його зійти на вівтар. Повільними кроками сновидця він піднявся похилими ярусами, і Чиверс із Маспіком подалися слідом за ним. 

Нічого подібного до тієї статуї їм ще не випадало бачити на червоній планеті — чи будь-де інде. Вона була вирізьблена з білястого золота й зображала якусь горбату тварину з гладеньким навислим карапаксом334, з-під якого по-черепашачому випинали голова та кінцівки. Голова була пласка, наче в отруйної змії, трикутна — і безока. Від опущених кутів щілини злостивого рота, вигинаючись, стриміли вгору два хоботи, порожнисті й чашоподібні на кінцях. Істота мала ряди коротких ніг, які через рівні проміжки стриміли з-під карапакса, та чудернацького роздвоєного хвоста, що закручувався й переплітався під приземкуватим тілом; стопи були круглими і формою нагадували невеликі перевернуті кубки. 

Нечистий і тваринний, неначе марення в нападі атавістичного божевілля, той ідол немовби дрімав на вівтарі. Він бентежив розум якимось підступним жахом, що повільно й непомітно проймав тих, хто на нього дивився; він уражав відчуття, викликаючи заціпеніння своїми еманаціями, притаманними якимось первісним теренам, що існували до сотворіння світла, і де різноманітні форми життя могли народжуватися, буяти й ліниво пожирати одна одну в сліпій твані. 

У темряві земляни невиразно бачили, що той вівтар кишів сліпими марсіанами, які юрбами сунули повз них і тлумилися навколо статуї. Ніби в якомусь фантастичному ритуалі доторку, ті створіння пестили ідола своїми довгими сухорлявими пальцями, проводячи ними по його огидних обрисах. На їхніх звірячих обличчях відбивався наркотичний екстаз. Мимоволі, неначе сновидці в якомусь мерзенному сні, Беллман, Чиверс і Маспік наслідували їхній приклад. 

Подобизна була холодна на дотик, а також вогка й липка, ніби нещодавно лежала на мулистому дні. Проте землянам видавалося, що вона була жива, пульсувала й надималася під пучками їхніх пальців. Від неї важкими й невпинними хвилями линули темні вібрації, якась опійна сила, що застилала очі та вливала у кров зловісну дрімоту. 

З відчуттям, що вони ковзають у дивну темряву, земляни невиразно усвідомлювали, як тиснуть на них тіла марсіан, тлумлячись і витісняючи їх з вершини вівтаря. Невдовзі деякі з них відсахнулися від статуї, ніби переситившись подібними до наркотика еманаціями, що линули від неї, й потягли трьох шукачів пригод похилими ярусами піраміди вниз, на долівку каверни. Досі тримаючи ліхтарики в збезсилілих пальцях, вони побачили, що там усе кишіло білими створіннями, які зібралися тут, щоб взяти участь у нечестивій церемонії. Крізь розмиті плями дедалі чорніших тіней, що застилали їм очі, троє чоловіків спостерігали, як хвилі марсіан, клекочучи, прокочувалися вгору й спадали додолу схилом піраміди, немов якийсь живий прокажений фриз. 

Чиверс і Маспік, першими піддавшись тому наркотичному впливові, в глибокому безпробудному сні зісковзнули на долівку, одначе стійкішому Беллманові здавалося, ніби він падає й плине крізь світ безсвітних марень. Його відчуття були аномальними й незвичними до краю, просякнуті якоюсь похмурою, відчутною на дотик Силою, для якої йому не вдавалося знайти зримого образу, Силою, віддих якої ніс із собою глибокий міазмічний сон. У тих мареннях, що невідчутно змінювали одне одне, Беллман, забуваючи останній проблиск своєї людської самості, чомусь ототожнював себе з тим безоким народом; він жив, як вони, й пересувався, як вони, глибокими кавернами та оповитими ніччю дорогами. А втім, він був чимось іще — якоюсь Істотою без імені, що владарювала над сліпцями, які їй поклонялися; Істотою, що мешкала в тих предковічних гнилих водах, у найглибшій глибині, з якої час від часу підіймалася, щоб знаходити собі здобич і з невимовною жадібністю її пожирати. У тій двоїстості буття він донесхочу наїдався на сліпих бенкетах — і водночас пожирали його самого. З цими аспектами як третій складник особистості поєднувався той ідол, але лише як дотикове відчуття, а не як зоровий спогад. Там ніде не було світла — ба навіть спомину про світло. 

Беллман не знав, чи змінилися ті похмурі видива глибоким сном без видінь. Його пробудження, темне та летаргійне, спершу нагадувало продовження марень. А тоді, розклепивши обважнілі повіки,

1 ... 137 138 139 ... 157
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"