Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

для того, щоб згрубша передати їх звичною нам мовою. Мені описували поступовий процес пристосування до життя у новому вимірі, ті сили, які здобуває неофіт упродовж цього періоду, різноманітні маловідомі естетичні втіхи, які стають можливими через злиття й примноження усіх відчуттів, розповідали про набуття контролю над силами природи та над самою матерією, завдяки якому можна ткати вбрання або зводити будівлі самим лише зусиллям волі. 

Також я дізнався про ті закони, що контролюватимуть наш перехід до дальшого Космосу, і про той факт, що такий перехід був складним і небезпечним для кожного, хто не прожив певного часу у Внутрішньому Вимірі. Крім того, мені розповіли, що ніхто вже не зможе повернутися до цього плану буття з вищого Космосу, так само, як ніхто не може повернутися крізь Полум’я до Ідмоса. 

Енґарт із Ебболі сказали мені, що вони прожили в Ідмосі достатньо довго, щоб мати змогу пройти до потойбічних світів; вони гадають, буцім із їхньою підтримкою і мені теж вдасться втекти туди, навіть попри те, що я ще не розвинув здібностей до збереження просторової рівноваги, яка була необхідна для підтримки тих, хто наважився самотужки подолати межисферний шлях і страхітливі безодні, що лежать попід ним. Існували безмежні, непередбачувані світи, сила-силенна планет і всесвітів, яких ми могли дістатися, серед див і чудес яких могли нескінченно жити й мандрувати. У тих світах наші свідомості налаштуються на сприйняття всеосяжних наукових законів і станів буття, вищих за ті, що регулюють життя у цьому вимірі. 

Я не мав жодного уявлення про тривалість нашого лету, адже моє відчуття часу, як і решта моїх відчуттів, зазнало цілковитої зміни та перетворення. Власне кажучи, ми могли летіти вже кілька годин, одначе мені видавалося, що ми перетнули такий обшир тих неземних територій, на подолання якого могло б піти багато років або навіть сторіч. 

Ще перш ніж ми дісталися до місця, звідки було видно мету нашої подорожі, в моєму розумі — поза сумнівом, завдяки якомусь різновиду передавання думок — постав її чіткий, наочний образ. Я немовби бачив у своїй уяві колосальний гірський хребет з численними вершинами, що здіймалися до небес, сягаючи вище того рівня, на якому влітку збираються земні купчасті хмари, і над усіма ними височів ріг ультрафіолетового піка, верхівку якого огортала безбарвна спіральна хмара, яка променіла невидимими хроматичними обертонами і яка немовби спускалася з небесної височини поза межами зеніту. Я збагнув, що шлях до Зовнішнього Космосу криється у тій високій хмарі… 

Ми линули все вище й вище; зрештою на далекому обрії з’явився гірський хребет, і я побачив той найвищий ультрафіолетовий пік, увінчаний сліпучою короною купчастої хмари. Ми підлітали все ближче, аж поки дивні витки тієї хмари опинилися майже над нами. Витки здіймалися до небес і щезали серед різнобарвних сонць; ми побачили, як осяйні постаті пілігримів, які летіли перед нами, линуть у витки тієї хмари, що кружляли у вирі навколо вершини. І тієї миті небо та довколишній краєвид знову спалахнули сяйвом, яке сягало найвищої точки своєї яскравості; вони полум’яніли тисячею відтінків і полисків, тож раптове й неочікуване затемнення, що зненацька запало навкруги, видалося ще жахливішим і всеохопнішим. Перш ніж я запідозрив щось лихе, мені почулися розпачливі крики моїх друзів, які, певно, завдяки якомусь чуттю, тоншому за будь-які з тих, на які я поки що був здатен, відчули наближення біди. А тоді я побачив, що за тим високим люмінесцентним піком, до якого ми прямували, страхітливо та миттєво здіймається стіна темряви. Пітьма була цілковита і майже відчутна на дотик, вона зринала зусібіч, загрозливо нависнувши вгорі; неначе хвиля, що накрила Атлантиду, темрява обрушилася на сонця, які переливалися барвами веселки, та на полум’янобарвні краєвиди Внутрішнього Виміру. 

Ми нерішуче повисли у потьмареному повітрі, безсилі та безпорадні перед лицем невідворотної катастрофи, і бачили, що темрява вже оточила весь світ і зусібіч хлинула на нас. Вона зжерла небеса, залила чорнотою зовнішні сонця, і здавалося, що ті неозорі краєвиди, над якими ми допіру пролітали, шерхли та зіщулювалися, неначе почорнілий від вогню аркуш паперу. На якусь жахливу мить видалося, що лише ми одні залишилися чекати у центрі світляного кола, що ставало дедалі меншим, і на яке з навальністю зливи ринули циклонні сили ночі та руйнації. 

Центр зіщулився, перетворившись на маленьку цятку — а тоді пітьма накрила нас, немов якась усепоглинна водоверть, немов упалі та розбиті циклопічні стіни. Мені здавалося, що я, оточений уламками розтрощених світів, занурююся в розбурхане море вихорового простору та сили, що мене затягує до якоїсь підзоряної безодні, до якогось найвіддаленішого лімба, куди падають друзки забутих сонць і зоряних систем. А тоді, після того, як сплив незміренний проміжок часу, я відчув сильний поштовх від зіткнення з якоюсь поверхнею, немовби я впав серед тих друзок на самісіньке дно всесвітньої ночі. 

Урешті-решт я насилу опритомнів, хоча моє повернення до тями відбувалося поволі та вимагало величезних зусиль, наче мене притиснуло якимось незрушним тягарем, безсяйними й безживними скалками галактик. Здавалося, що лиш підвести повіки потребувало титанічної праці, а тіло та кінцівки були такими важкими, немов обернулися на якусь речовину, щільнішу за людську плоть, або зазнали дії тяжіння якоїсь масивнішої за Землю планети. 

Мої розумові процеси були притуплені, болісні та сплутані до краю, але ось я усвідомив, що лежу на розтрощеній та похиленій мощеній підлозі, серед упалих гігантських кам’яних блоків. Наді мною крізь зубчасті уламки повалених стін, які більше не підтримували колосальної бані, лилося мертвотно-бліде світло. Поблизу себе я побачив якусь курну яму, від якої через усю долівку простяглася крива розколина, подібна до утвореної землетрусом ущелини. 

Якийсь час я ніяк не міг упізнати цього місця, але зрештою, важко перебираючи думки, збагнув, що лежу в перетвореному на руйновище храмі Ідмоса, і що та яма коло мене, з якої струменіли їдкі сірі випари, була тією самою, з якої донедавна здіймався фонтан Співочого Полум’я. То була картина дивовижної руйнації й спустошення: ворожий гнів, який упав на Ідмос, повалив усі стіни, усі пілони цього міста. Лежачи серед архітектурної руїни, порівняно з якою рештки Она310 та Анґкора 311видалися б щонайбільше купами жорстви, я втупився поглядом у сплюндровані небеса. 

Ціною геркулесових зусиль я відвернув голову від ями, що курилася тонкими, повільними цівками чаду, які примарними кільцями клубочилися там, де ще недавно зринало у височінь і співало бурхливе зелене Полум’я. І лиш тоді я помітив своїх супутників. Енґарт, досі непритомний, лежав неподалік від мене, на відстані руки, а одразу за ним я розгледів бліде перекошене обличчя Еббонлі, ноги та нижня частина тулуба якого були причавлені грубим і розтрощеним підніжжям поваленої колони. 

Немов у якомусь нескінченному нічному кошмарі прагнув я скинути із себе той тягар інертності, що свинцевою вагою притиснув мене до