Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Амайанта відразу змінила зачіску. Тепер її волосся струменіло локонами до самого попереку. Вона накрутила один на кінчик пальця і лагідно посміхалася Максуд.

- Ну, переважно зібрані в хвіст. - виправився воїн. – Ще вона золота. У прямому розумінні слова. Обличчя, плаття, руки, ноги, все кольором золота. Якщо говорити про її внутрішній світ, то тут все складно. Але вона по-своєму прекрасна. Якщо говорити простими словами, на кшталт "погана" або "хороша", то однозначно "хороша".

Сандрін кивнула, йдучи крок у крок з Максудом.

- А як вона до нас ставиться? - Запитала Химерниця.

Максуд зітхнув, підбираючи потрібні слова. Він хотів насупитися, але біль у боці ще давав про себе знати.

- Як до віслюків? - запитала Сандрін.

- Фух, то ти знаєш? - полегшено зітхнув воїн.

- Як заслуговуєте, так я і ставлюся. Мені тільки Дезіре подобається. Давай, скажи їй. Де-зі-ре. - Амайанта після прекрасного вечора просто дуріла.

- Політай десь. - попросив її Максуд.

Амайанта насупилась.

- А мені можна хмуритись. - усміхнулася вона. - Гаразд. З вами все одно нудно.

Дівчина в золоті злетіла вгору, озираючись на всі боки. Вона не знала куди б полетіти. Потім вдала, що отримала раптове осяяння, і помчала. Максуд і Сандрін зробили кілька кроків мовчки.

- Вона полетіла? - запитала Химерниця.

- Ні-і-і. - похитав головою Максуд. - Тільки вдала.

- Не такий і дурень, яким здається. - посміхнулася Амайанта, визираючи з-за рогу.

Богиня висунула руку і пильно дивилася на неї. Схоже, вона справді трохи збільшилася в розмірах.

- Ти порушуєш правила.

Червонява Химерниці слухала Яваза з невдоволенням. Їй не було діла до якихось правил. І хто їх вигадав? Міфічна істота, яку вона ніколи не бачила? Вигадане божество, яке, за словами обраних, роздає вказівки?

- Твої правила. Ти і дотримуватись.

Вони стояли посеред військового табору. Ніч укривала їх від сторонніх поглядів. Навіть помаранчеві багаття, що горіли то тут, то там, не давали достатньо освітлення.

- Ці правила для всіх. Своїм нападом на групу людей чого ти досягла?

- Мені немає діла.

- Чого ти досягла? - підняв голос Яваз.

Солдати, що розмовляли недалеко від них, замовкли. Химерниця схилила голову набік, гадаючи над можливими мотивами Яваза.

- Вбити мою сестру. Я вбити натомість.

Яваз не сяяв своїм блакитним світлом. Нині він хотів менше викликати уваги.

- І що накажеш із тобою робити? Ти й так дозволяєш собі надто багато вільностей. А тут — пряме порушення. Якщо ти думаєш, що я таке терпітиму...

- Вони приречені. Договір – тягнути час. Я тобі дам їх на блюдо. Завтра. Ти тільки не схибити.

Червонява розвернулась і пішла. Яваз стиснув зуби.

- Та ще штучка. Знаєш, як її називають солдати? - шаман, як завжди, підкрався тихіше за ніч. - Стерво. Я б цю... ще й не так назвав. Майбутня н. Серйозне посилення тобі. Звичайно, якщо ти не дурень і не думаєш, що переможеш одними мечами.

- Вона порушила договір. Із Першими.

- Та плюнь ти на них! Жалюгідна нікчемна копія справжніх богів минулого. Вони гірші за тінь, яку відкидала тінь богів на інші тіні. Дивись! Бачиш блискавки?

Яваз подивився на небо. Він звик до дивацтв цієї людини. Чи не людини. Істоти з виглядом людини, і від якої пахло людиною. У його промовах багато істини, але зрозуміти яку найчастіше буває важко.

- Бачиш? Он там подивися. - Шаман бігав навколо нього, тицяючи пальцем у небо. - А он там? Ну що?

- Я нічого не бачу. - відповів давній амаліон.

- Ось! - шаман багатозначно підняв вказівний палець вгору, шалено витріщивши очі.

Яваз зітхнув.

- Ти хочеш сказати, що ніхто її за це не покарав?

- Так. Перші – не боги. Вони можуть щось думати, але впливати безпосередньо, фізично, не можуть. Це як спогади. Вони навіюють нам мотиви наших майбутніх вчинків.

Шаман різко вдарив по голові амаліона, що змусило того відступити, засвітитись блакитним світлом і вишкіритись.

- Але вдарити вони не можуть. - закінчив свою думку шаман.

Амаліон дочекався поки шаман відвернеться, щоб почухати голову. Неприємно.

- Ти їй довіряєш? - запитав Яваз.

- Ні. Але я й тобі не довіряю. Нема чого в мене таке питати.

Поруч із ними солдати везли бочку води. Шаман попросив їх зупинитися і сів перед бочкою. Яваз махнув рукою і пішов. Про шамана тепер можна забути мінімум на годину. Амаліон пройшов повз стражників у свій намет. Сів за стіл. Тьмяна лампа горіла в нього на столі, освітлюючи карту. Він почухав підборіддя. Договір говорив, що на піски не можна заходити, поки остання армія не ухвалить свого рішення. А якщо ця армія прийматиме його рік? Чи десять років? Очевидно, що можна на цьому зіграти навіть у розмові зі спадкоємцями богів. Тільки розмова ця навряд чи буде приємною.

Прокинулася Жазель пізно. І не тому, що її кілька разів штовхала Ейр, намагаючись розбудити. І не від того, що Делоріс декламувала якісь надихаючі промови зі своїх книг. Навіть, коли увійшла Дезіре, Жазель чула її крізь сон. А прокинулася вона від того, що Амайанта прилетіла до неї, щоб поскаржитися на Максуда. Жазель спершу вкрила себе ковдрою з головою. Потім довелося засунути голову під подушку. І коли вона знову почала засинати, то в очах стало ясно. У заплющених очах. Амайанта пробралася до неї під подушку і нахабно там сяяла. Тільки тоді Жазель здалася і розплющила одне око. Рукою повільно стягла подушку.

- Одна соня вже прокинулася. - долинув до клерка голос Ейр.

Одна? Жазель сіла у ліжку. Розплющила одне око і подивилася в бік Сандрін. Та лежала, накрившись з головою ковдрою. Їй добре, адже вона не може чути Амайанту.

- А я йому й кажу: “Ти ідіот. Чи не бачиш, що це пастка?”. Ну як віслюки можуть бути такими… віслюками? Ну ти. Так, ти, віслючка, дай відповідь мені.