Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Ну звісно ж, — форкнула Петра, дістаючи з кишені чорного піджака пачку цигарок й запальничку. Попередній недопалок вона втопила в маминому келиху з бароло.

Джованні урвав будь-які її заперечення помахом руки.

— Я не хочу нічого чути. Я влаштую усе і повідомлю вам обом час і місце, щоб ви не перетнулися і не рознесли лабораторію своєю безглуздою ворожнечею. А тепер, Петро, перепроси в батьків Елізабет за те, що зіпсувала вечерю. І за все інше також.

Раптом я збагнула, що якщо й до мене дійде черга, я не проситиму вибачення за ляпас і погрози. Я б повторила їх. І зробила б більше. Натовкла б цій лярві її вродливу пику. Я маю право, вона мене ледь не вбила, а її приятель і колишній наречений — ледь не зґвалтував. О, дідько, вона ще мало отримала, якщо чесно!

На щастя, крижане стерво лише зміряла нас презирливим поглядом і, розвернувшись на підборах, які чомусь не загрузли в землі, попростувала до воріт. На якусь мить мені здалося, вона майже задоволена фіналом своєї вистави.

Тоні, глипнувши на батька, перекинув стілець, на котрому сидів за вечерею і помчав у дім, не озираючись.

Зітхнувши, Джованні перепросив з таким сумом в очах і голосі, що в мене стиснулося серце, і пішов за сином.

З відчуттям довбаного дежавю, я лишилась з батьками в саду, і помітила в мами на лобі знайому жилу, що випинається, коли вона лютує. Зазвичай мама не кричить, не принижує, тільки говорить таким тоном, немов я нерозумна дитина, і лякає мене тою жилою. І це бляха завжди працює. Вона могла б вибивати зізнання з іноземних шпигунів в ЦРУ.

А ще не пізно піти за Петрою? Навіть її товариство зараз було б приємнішим за нотації, що ось-ось розпочнуться.

— Правда звільнить їх, — поблажливо оголосила мама. — А тобі, Елізабет, краще буде забути про цих людей і повернутись з нами додому.

Я кліпнула. Гаразд, я вважала, вступом буде щось з Біблії.

І похитала головою.

— Ні.

Насправді мама лише марнувала мій час. Мені потрібно знайти Тоні, мені варто бути із ним в цю складну для нього хвилину. Думка про це була такою чіткою, що я буквально відчувала, як вона превалює нас всім іншим безладом, котрий панував в моїй голові.

— Це не обговорюється, — заперечила мама.

Все ж було гаразд, невже Петра аж настільки вплинула на її ставлення до Тоні? Невже одна її поява, одна ця сцена спаскудила той мир, що панував в пентхаусі до сьогодні? Невже біляве стерво аж настільки руйнівниця усього доброго?

— Навряд ти запхнеш мене у валізу, — схрестивши руки на грудях, відчувши, що долоня й досі пульсує після зустрічі з щокою молодшої Соретті — чи хто вона там тепер, — реготнула я.

І мама атакувала. Скосивши очі на тата, котрий мовчав — він завжди робить так, коли ми сперечаємося, бо це безпечніше ніж займати котрусь зі сторін, — вона трохи нахилилась вперед і зціпила пальці перед собою, сперши лікті на коліна.

— Ти думаєш, я не знаю, хто він? Той твій Тоні. Той твій наймач, що користувався послугами покоївки в білизні. Він ледь не отруїв мене вчора! І я пошукала про нього інформацію. В інтернеті, — ось тепер в мене кров похолола в жилах. Вона знає. Вона усе знає. Про нього і його походеньки, про те, що він вкрав родинний рецепт… Вона читала, який він. І вона вірить цьому більше за особисті враження, бо вони ж спілкувались кожен день у пентхаусі, вони посміхались одне одному. Але мама впевнена, що то була лише ілюзія. Що ж, можливо, частково — так. Та справжній Тоні Соретті не такий вже страшний, нехай і порочний, розбещений, нахабний… — А його родина. Ти подивись на них, — і чхати вона хотіла, що ще п’ятнадцять хвилин тому вона шарілася від компліментів Джованні, хихотіла з його жартів й нахвалювала його пасту. Мама вже про все це забула. Завдяки Петрі. — А його сестра? Якої вона думки про тебе… Це ж ганьба!

Вона чи ти?

Це питання ледь не вихопилося з мого рота.

Та я втрималась.

— Останнє, що мене хвилює, — це її думка, — пирхнула я зневажливо.

— Він задурив тобі голову, — й далі тиснула мама. Вона продовжуватиме. Аж доки я її не спиню. Це вже наша сімейна традиція. — Він… — вона запнулася, демонструючи мовчанням увесь той жах, що викликало в неї невимовлене припущення.

Я одразу здогадалася, що вона має на увазі.

Згадала, як вночі, сидячі в Тоні на обличчі, кінчала так сильно, що зазирала кілька разів до маминого небесного приятеля нагору на горнятко чаю, як потім вдячно цілувала його мокрі губи, куштуючи себе, і ні про що взагалі не шкодувала. Бо бути із ним — найправильніше, нехай і не найправедніше, моє рішення з усіх. Принаймні зараз я так вважала.

— Що? — зухвало спитала я, перемикаючись на той самий режим, що транслювала у вітальні Соретті. Коли він вирішив, що я його дівчинка. Коли він відчув це, причарований моїм норовом. — Чи спокусив він мене? Так. Так, мамо, я сплю з ним. Бо я кохаю його! Він шаленіє від мене. Захищає мене. Захоплюється мною, — нехай і маніпулює також, бо він вилупок, і я обожнюю це в ньому. — Він вірить в мене і в те, що я заслуговую кращого, і він не просто може, він хоче дати мені це, навіть коли я опираюся. І бачить Бог, якщо ти спробуєш забрати мене від нього — тобі не позаздриш.

Я рішуче зіткнулась поглядом з маминими сірими очима. Ще ніколи в нашому протистоянні я не відчувала такої сміливості, це Тоні подарував мені буремну снагу не здаватися, не підкорятися маминій волі.

— Терезо… — нарешті заговорив тато. — Я вважаю… Я, гм, думаю, нашому зайченяті краще лишитися тут, — я одразу ж здивовано глипнула на нього, не втримавши в горлі схлип подиву. — Наша дівчинка запальна й несамовита. І де ще їй місце, як не поряд із ним?

Він випростався. Але мама піднялась зі стільця раніше. Жбурнула на стіл серветку, що вкривала її коліна, і, обійнявши себе за плечі, розчинилася в темряві поза золотавим світлом купола з гірлянд.

Я і не сподівалася, що вона зрозуміє.