Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Пересвідчившись, що у відносинах з поляками українці потрапили у пастку, С. Петлюра, уряд зрозуміли, що треба шукати шляхи збереження військових частин, які ще намагалися віднайти місце, куди можна було б відступити й, перегрупувавшись, відпочивши, відновити боєздатність.

Незважаючи на неймовірну скруту, «уряд вважав, що ще не настав час для ліквідації регулярного фронту. Був проект розташувати військо десь далі на північний схід і там дати йому спочити. Тому по приїзді (26 листопада) в Старокостянтинів, на спільному засіданні уряду і Петлюри, з участю Юнакова, вирішено продовжити відступ в напрямі на Бердичів, щоб відірватися від денікінців і якнайшвидше ввійти в безпосередній звязок з большевицьким військом, що з півночі наступало проти армії Денікіна. Всі ми дивилися на цей план, як на останній крок для продовження боротьби регулярним фронтом»[920].

Цікаво, що це вже другий за короткий час випадок (перший — це переговори з Ф. Платтеном), коли С. Петлюра погоджувався ввійти в контакт з більшовиками задля спільної боротьби з білогвардійцями.

Причому, був момент, коли, за свідченням І. Мазепи, С. Петлюра готовий був на особисту жертву — відійти від справ саме для того, щоб зняти перешкоди на шляху якнайшвидшого досягнення угоди з радянською владою[921]. Мабуть, у цьому епізоді можна вбачати й інші аспекти, інші мотиви намірів С. Петлюри, його оточення (Січових стрільців, А. Мельника тощо). Зокрема, дедалі наочніше виявлялась неможливість опанувати новим сплеском отаманщини.

Незважаючи на практично безвихідне становище, втрату кожного дня все нових і нових пунктів, керівництво УНР продовжувало нескінченні наради «з інформаційною метою і для підбадьорення»[922]. Повний безлад, всеохоплюючий розклад М. Шаповал передає через низку скупих фактів, які, красномовніше за будь-які епітети, відтворюють тодішню атмосферу: «Зі сходу тиснули большевики, з півдня денікінці, з заходу поляки, а рештки української армії збились в мішок, або так званий чотирьохкутник смерти. В містечку Любарі сталася остання катастрофа. «Героями» її були повстанські отамани, що зі своїми частинами входили в склад армії УНР: Данченко, Волох і Божко. Волох і Данченко приходили в штаб Петлюри і заявили, що роля головного отамана скінчена, що з трьох ворогів (большевиків, денікінців, поляків) треба вибирати для миру одного, бо з усіма битись не можна.

Вони вимагали, щоб Петлюра передав їм владу, а вони перейдуть до большевиків. Їх було вигнано. Петлюра дав потім наказ арештувати їх, а їх частини обеззброїти, але, захопивши на пошті державну військову скарбницю, отамани з 1-го на 2-ге грудня перейшли зі своїми частинами на другий беріг річки Случа і звідти знов почали вимагати свого. Не було кому їх вгамувати і Петлюра 2 грудня виїхав автом до м. Чорториї. Січові Стрільці, відступаючи перед наступом денікінців, 2 грудня були розпущені постановою стрілецької ради «до кращих часів»»[923].

С. Петлюра тяжко переживав те, що сталося під Любарем. Він не раз повертався думкою до тих днів і, мабуть, зовсім не випадково у праці підсумкового характеру, присвяченій патріотизму, з гіркотою порушував перед усією нацією риторичне питання: «Хіба не в тому трагедія України, що одні вмирають голодною смертю в холодну зиму під Любарем, а инші обкрадають мертвих і тікають на чолі з чорною совістю нашої історії — Волохом — до ворога, поповнюючи ряди катів України?..»[924].

Безпосередній учасник усіх тих подій — з переїздами, нарадами, грою на перехоплення ініціативи — І. Мазепа детально описав бачене, пережите. Але його праця не змінює загальної картини, накиданої М. Шаповалом, а скоріше робить її ще фатальнішою5.

Так звана Любарська катастрофа сталася саме в той день (такий вже фатум історії!), коли місія А. Лівицького у Варшаві задекларувала «союз з Польщею».

Стало зрозумілим, що єдиним подальшим маршрутом Голови Директорії і Головного отамана військ УНР залишалася та ж таки Польща[925]. При цьому варто зауважити, що О. Назарук, не вдаючись до подробиць (він давав слово не розголошувати їх), твердить: «Петлюра мав звязок з Пілсудським уже тоді, коли про се нікому не снилося»[926].

М. Шаповал і І. Мазепа вважають, що С. Петлюра готувався до від'їзду з України заздалегідь. Так, ще 1 грудня 1919 р. він надав високі повноваження своєму ад'ютантові сотнику Ф. Крушинському, якого відрядив до Варшави[927]. Сам Головний отаман, про людське око, виявляв вагання та чекав настійніших «вимог». Пізніше, в одному з дипломатичних листів С. Петлюра твердив, що питання про його від'їзд за кордон було вирішене на нараді в Любарі 3 грудня 1919 р. І. Мазепа заперечує це і наголошує, що така урядова нарада за участю військових відбувалася в Чорториї 5 грудня 1919 р.[928]

І. Мазепа, який всі останні дні перебування С. Петлюри в Україні був поруч з Головним отаманом, і, власне, перейняв від останнього повноту влади в українському проводі, спростовує дані, які містяться у праці О. Доценка. Колишній ад'ютант С. Петлюри писав, нібито Головний отаман, від'їжджаючи за кордон, «давав останні розпорядження правительству про те, що мають робити на Україні, про звязок та про план своєї роботи за кордоном»[929].

Голова уряду зазначає: «Які він (С. Петлюра. — В. С.) мав плани, покидаючи Україну, мені осталося невідомим. Від'їхав спокійний, мовчазний. Ані слова не сказав ні про те, що маємо робити на Україні, ні про те, яка саме мета його подорожі за кордон»6.

У ганебному фіналі «отаманування» С. Петлюри М. Шаповал нічого дивного не бачить. Навпаки, він вважає його цілком логічним, зважаючи на політичну еволюцію цього діяча: «Так скінчилась боєва кар'єра головного отамана, яку він почав як революційний отаман, соціял-демократ — марксист, а скінчив безпартійним патріотом, націоналістом і диктатором, що «сам» прийняв на себе відповідальність «за все». Згубивши союз з українськими селянами і робітниками, він знайшов союз з Пілсудським і польською шляхтою. Новим своїм союзникам він залишився вірним значно довший час, ніж першим, а власне аж до трагічної смерти…

5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного отамана Петлюри знищенням УНР. Коли провід УНР зрікся революційних засад і гасел і зрікся союзу с революційними повстанцями — це було початком переходу його до занепаду. Обєктивно цей факт був зреченням засад української революції. Нова політика проводу УНР (Петлюри, с-деків і військовиків) дуже ріжнилась від гетьманщини і денікінщини як політика буржуазної демократії, але все-таки була вже контрреволюційною. Не тому, що вона йшла проти московських большевиків, а тому,