Читати книгу - "Гаррі Поттер і Смертельні реліквії"

- Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?

- Намагаюся... зайти... в ці кляті... двері! - прокричав Амікус. - Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!

- А хіба ваша сестра не там? - запитала професорка Макґонеґел. - Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вона відчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.

- Вона не відповідає, стара ти швабра! Сама їх відчини! Чула? Відчиняй негайно!

- Авжеж, як забажаєте, - з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула дверним кільцем, і співучий голос знову запитав:

- Де діваються зниклі предмети?

- У небуття, тобто у вічність, - відповіла професорка Макґонеґел.

- Гарно сказано, - відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.

Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями, які одразу прикипіли до Алекти, нерухомо розпластаної на підлозі. Брат закричав від люті й страху.

- Що вони зробили, паршиві щенята? - волав він. - Я всіх закляну «Круціатусом», поки не зізнаються, хто це зробив!.. Що ж тепер скаже Темний Лорд?! - репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі. - Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!

- Її тільки приголомшено, - роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й оглянути Алекту. - Нічого їй не станеться.

- Ні, чорта лисого, станеться! - ревів Амікус. - Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!

- «Маємо Поттера»? - різко перепитала професорка Макґонеґел. - Як це розуміти: «маємо Поттера»?

- Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рейвенкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!

- Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!

Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося в його грудях.

- Нам сказали, що він може тут з’явитися! - повторив Керроу. - Звідки мені знати навіщо?

Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.

- Ми все звернемо на дітлахів, - вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість. - Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, - подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, - і скажемо, що вони примусили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги... нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?

- Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, - пополотніла професорка Макґонеґел, - тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідомити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.

- Що-що?

Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був прилиплим до кришки унітазу лайном.

- Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел. Твій час минув. При владі зараз ми, і ти мене підтримаєш або заплатиш за все сповна. - І він плюнув їй у лице.

Гаррі зірвав плащ-невидимку, підняв чарівну паличку і сказав:

- Цього не треба було робити.

Амікус різко обернувся, а Гаррі крикнув:

- Круціо!

Смертежера підкинуло. Він звивався на льоту, як потопельник, він метався й завивав з болю, а тоді з брязкотом і дзвоном розбитого скла вгатився в книжкову шафу й гепнувся, зіжмаканий і непритомний, на підлогу.

- Тепер я розумію, що мала на увазі Белатриса, - сказав Гаррі, в голову якому шугонула кров, - цього треба по-справжньому захотіти.

- Поттер! - прошепотіла професорка Макґонеґел, хапаючись за серце. - Поттере... ти тут! Що?.. Як?.. - Вона намагалася себе опанувати. - Поттере, це було безглуздя!

- Він на вас плюнув, - сказав Гаррі.

- Поттере, я... це було дуже... дуже галантно з твого боку... але невже ти не розумієш?..

- Я все розумію, - заспокоїв її Гаррі. Якимось чином її паніка заспокоїла його самого. - Професорко Макґонеґел, сюди наближається Волдеморт.

- О, хіба нам уже можна називати його ім’я? - з цікавістю визирнула з-під плаща-невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись за комір свого старого картатого халата.

- Навряд чи зараз має значення, як його називати, - сказав Гаррі Луні, - він і так уже знає, що я тут.

У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в примарному зеленому човні... він майже доплив до острівця, де стояла кам’яна чаша...

- Тобі треба тікати, - прошепотіла професорка Макґонеґел. - Негайно, Поттере, і якнайшвидше!

- Я не можу, - заперечив Гаррі. - Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте, де діадема Ровіни Рейвенклов?

- Д-діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю... хіба ж її не було втрачено багато віків тому? - Вона випросталася в кріслі. - Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку - проникати в замок...

- Я мусив, - сказав Гаррі. - Пані професорко, тут сховано одну річ, яку я повинен знайти, і це може бути діадема... якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком...

Засовався, забряжчав склом Амікус. Він очунював. Перш, ніж Гаррі чи Луна встигли щось зробити, професорка Макґонеґел встала, націлила чарівну паличку на напівпритомного смертежера й сказала:

- Імперіо.

Амікус підвівся, підійшов до сестри, забрав її чарівну паличку, потім слухняно почовгав до професорки Макґонеґел і вручив їй цю паличку разом зі своєю. А тоді ліг на підлогу біля Алекти. Професорка Макґонеґел знову змахнула чарівною паличкою - і не знати звідки виникла мерехтлива срібляста мотузка, що по-зміїному обвилася навколо брата й сестри, міцно зв’язавши їх