Читати книгу - "Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"

Одного разу вони з Ламме розбалакались між собою.

— Мій вірний друже, — сказав Уленшпігель, — чи ти знаєш новину?

— Ні, мій сину, — відповів Ламме.

— Ти бачиш отой флібот, що недавно приєднався до нашого флоту? І чи знаєш, хто там щодня грає на віолі?

— Від недавніх морозів, — відповів Ламме, — мені наче обоє вух позакладало. А чого ти смієшся, мій сину?

Та Уленшпігель вів далі:

— Одного разу я навіть чув фламандську lied[238], і співав її приємний голосок.

— Ех, — зітхнув Ламме, — і вона також гарно співала і грала на віолі.

— А чи знаєш другу новину?

— Нічого не знаю, мій сину, — відповів Ламме.

Уленшпігель сказав:

— Нам наказано піднятися по Шельді до Антверпена і захопити або спалити ворожі кораблі. А людям — не давати пощади. Що ти про це думаєш, череваню?

— Ox, — зітхнув Ламме, — чи почуємо ж ми коли в цій нещасній країні іншу мову, не про спалення, вішання, потоплення та інше нищення бідного люду? І чи прийде, нарешті, той благословенний час, коли можна буде без усякого клопоту засмажити куріпку, курчатко і спокійно послухати, як шкварчить на сковорідці яєчня з ковбасою? Я дуже люблю кров’яну: вона не така жирна, як ліверна.

— Ця щаслива пора тоді настане, — відповів Уленшпігель, — коли в садах Фландрії на яблунях, сливах і вишнях замість яблук, сливок і вишень на кожній гілляці висітиме іспанець.

— Ах! — вигукнув Ламме. — Коли б мені тільки знайти мою жіночку, мою дорогу, кохану, лагідну, милу, вірну жіночку! Бо знай, сину мій, я ніколи не був і не буду рогатий. Вона мала вдачу стриману й спокійну, завжди уникала товариства інших чоловіків. Якщо вона й любила гарно вбиратися, то це ж люблять усі жінки. Я для неї і пік, і варив — і кажу це відверто. Я б і знову служив їй. Але я був також і її володарем, і чоловіком.

— Годі про це, — сказав Уленшпігель. — Чуєш, адмірал дає команду: «Підняти якорі!» А капітани повторюють його команду. Отже, рушаймо.

— А куди так швидко? — запитала Неле Уленшпігеля.

— Йдемо на корабель, — відповів він.

— Без мене? — запитала вона.

— Атож, — відповів Уленшпігель.

— А ти не подумав, що я буду дуже турбуватися про тебе?

— Кохана моя, — відповів Уленшпігель, — в мене залізна шкура.

— Сором сміятися з мене, — мовила вона. — На тобі лише суконна куртка, а не залізна. А під нею тіло з кісток і м’яса, як і моє. Коли ти будеш поранений, хто доглядатиме тебе? Ти ж помреш. Я піду з тобою.

— От біда! — сказав він. — Ну, а якщо списи, кулі, мечі, сокири, молоти мене обминуть, а впадуть на твоє ніжне тіло, що ж я тоді, нещасний, робитиму без тебе на світі божому?

Та Неле відповіла:

— Я піду з тобою. Нічого боятися. Я сховаюся за дерев’яним прикриттям, де сидять аркебузьєри.

— Коли ти підеш, я залишуся, і твого милого Уленшпігеля прозвуть зрадником і боягузом. Краще послухай пісеньку:

Природа озброює нас всечасно,

Дає захисне вбрання.

Одна моя шкура — то моя власна,

А друга — сталева броня.

Хай смерть-костомаха гримас нам

Не корчить — то все бредня.

Одна моя шкура — то моя власна,

А друга — сталева броня.

Ви чуєте? «Жити» — це моє гасло,

І жити — у світлі дня.

Одна шкура — то моя власна,

А друга — сталева броня.

Так він, співаючи, й побіг, не забувши на прощання поцілувати тремтячі губки і кохані очі Неле, що трусилися від пропасниці, сміялися й плакали — все разом.

І ось гези в Антверпені. Вони захопили всі кораблі Альби, навіть і ті, що стояли в гавані. Увійшовши в місто серед білого дня, вони звільнили всіх в’язнів, а натомість ув’язнили інших, за яких мали взяти викуп. Вони забирали деяких городян з собою, примушуючи їх іти під загрозою смерті і не даючи й слова мовити.

Уленшпігель сказав Ламме:

— Сина нашого адмірала тримають у каноніка. Треба його звільнити.

Прийшовши до каноніка, вони знайшли тут кого шукали: син адмірала сидів з пузатим ченцем, який роздратовано повчав його, бажаючи повернути в лоно святої церкви. Та хлопчина не хотів його й слухати і пішов з Уленшпігелем. А тим часом Ламме схопив ченця за каптур і примусив його марширувати по вулицях Антверпена.

— Твоя ціна — сто флоринів викупу, — казав Ламме, — ану підтягни свого кендюха. Чого ти так плентаєшся? У тебе свинець у сандалях, чи що? Ану марш, лантух сала, жлукто їжі, черево, налите юшкою!

Чернець сердито відповів:

— Та я ж іду, пане гез, я йду. Але, при всій моїй пошані до вашої аркебузи, ви такий самий товстий, череватий і гладкий, як і я.

Та Ламме, штовхнувши його, гукнув:

— Як ти смієш, паскудний ченцю, порівнювати своя нікчемне, ледаче, монастирське сало з моїм фламандським, яке я чесно набув у праці й боях! Ану чвалом, бо я тебе зараз, як пса, копну носком чобота.

Але чернець не міг бігти і вмить задихався, і Ламме так само.

І так вони ледве дочвалали до корабля.

21

Взявши Раммекенс, Гертрейденберг і Алькмар, гези вернулися до Фліссінгена.

Неле видужала і чекала Уленшпігеля в порту.

— Тілю, — мовила вона, побачивши його, — мій коханий Тілю, ти не поранений?

Уленшпігель заспівав:

Жити — ось моє гасло,

Жити у світлі дня.

Одна шкура — то моя власна,

А друга — сталева броня.

— Ох, — бідкався Ламме, тягнучи ногу, — навколо нього кулі, гранати, ядра дощем падають, а йому хоч би що. Ти, Уленшпігелю, безперечно, дух, і ти, Неле, також, бо коли не глянеш на вас — ви завжди веселі, юні.

— А чого це ти, Ламме, тягнеш ногу? — запитала Неле.

— Бо я ж не дух і не стану духом ніколи, — відповів він, — от тому й дістав сокирою по стегну — які ж круглі та білі стегенця були в моєї жіночки! Дивись: кров іде. Ох, бідний я! Нема її, і нікому мене доглянути!

Та Неле сердито перебила:

— А навіщо тобі зрадниця?

— Е, не говори про неї погано, — відповів Ламме.

— На ось тобі бальзам. Я берегла його для Уленшпігеля. Помасти рану.

Перев’язавши рану, Ламме повеселішав, бо від бальзаму рана одразу перестала боліти. І вони втрьох зійшли на