Читати книгу - "Інферно"

Уявивши собі таку перспективу, Сінскі аж здригнулася. «Яке ж генетичне жахіття виникло в глибинах затьмареної свідомості Цобріста? Як саме планував він «прорідити людське стадо»?»

Сінскі знала, що відповіді на це запитання доведеться чекати кілька тижнів. Генетичний код людини містить, здавалося, безкінечний лабіринт хімічних комбінацій. І намагатися знайти в цій нескінченності якусь конкретну зміну, яку ввів туди Цобріст, це наче шукати голку в копиці сіна... навіть не знаючи, на якій саме планеті та копиця є.

— Елізабет? — низький голос Ленґдона відволік її від неприємних думок.

Сінскі відвернулася від вікна й поглянула на професора.

— Ви мене чуєте? — спокійно спитав він зі свого крісла. — Сієнна хотіла знищити той вірус не менше, ніж ви.

— Я маю щодо цього щирі сумніви.

Ленґдон зітхнув і підвівся.

— Гадаю, ви маєте вислухати мене. Незадовго до своєї смерті Цобріст написав Сієнні листа, у якому розповів про те, що створив. Він чітко пояснив, як функціонуватиме цей вірус... як нападатиме на нас... і як досягатиме своєї мети.

Сінскі заціпеніла: «Він написав листа?!»

— Коли Сієнна прочитала опис того, що створив Цобріст, вона вжахнулася. Вона хотіла зупинити його. Цей вірус видався їй настільки небезпечним, що Сієнна захотіла зробити так, аби до нього не дістався ніхто, включно з ВООЗ. Розумієте? Вона хотіла знищити вірус... а не вивільнити його.

— Ви кажете, є якийсь лист. — перервала його Сінскі, уже зосередившись лише на одному. — Лист із конкретними даними про вірус?

— Принаймні так сказала мені Сієнна.

— Нам конче потрібен той лист! Коли ми матимемо конкретні дані, це зекономить нам час, бо інакше знадобиться багато місяців, щоб довідатися, що це за штука і як з нею боротися.

Ленґдон похитав головою.

— Ви мене не зрозуміли. Коли Сієнна прочитала листа від Цобріста, вона вжахнулася. І негайно спалила його. Вона хотіла, щоб ніхто...

Сінскі досадливо ляснула долонею по столу.

— Вона знищила те єдине, що могло допомогти нам підготуватися до кризи?! І ви хочете, щоб я їй повірила?

Знаю, що після нещодавніх вчинків Сієнни прохати вас повірити їй — це занадто, але, замість картати її, можливо, варто зважити на те, що Сієнна Брукс — людина з унікальним інтелектом, котрий, між іншим, має унікальну властивість запам’ятовувати й пригадувати. А що, коли вона спробує пригадати того листа так детально, що це зможе стати вам у пригоді?

Сінскі звузила очі і злегка кивнула.

— І що ж ви, професоре, у такому разі мені пропонуєте?

Ленґдон кивнув на порожню чашку з-під кави.

— Я пропоную вам замовити ще кави... і вислухати умову, яку поставила Сієнна.

Сінскі відчула, як її пульс пришвидшився.

— Ви знаєте, де її знайти?

— Так, знаю.

— Розкажіть мені про її вимогу.

Ленґдон розповів, і Сінскі замовкла, обмірковуючи пропозицію.

— Гадаю, що це буде доречним і правильним кроком, — додав Ленґдон. — Тим більше, що ви нічого не втрачаєте.

— Якщо все, що ви сказали мені, правда, то даю своє слово, — сказала Сінскі, посунувши йому телефон. — Дзвоніть, будь ласка.

На превеликий подив Сінскі, Ленґдон телефон проігнорував. Натомість він підвівся й рушив до дверей, сказавши, що повернеться за хвилину. Ошелешена Сінскі вийшла в коридор і побачила, як професор перетнув приймальню консульства, поштовхом відчинив скляні двері і вийшов до ліфтового фойє. На мить їй здалося, що він зібрався вийти геть із будинку, але Ленґдон, замість викликати ліфт, прослизнув до жіночого туалету.

Через кілька секунд він вийшов звідти разом із жінкою, якій на вигляд було тридцять із невеликим гаком. Сінскі не відразу усвідомила, що перед нею Сієнна Брукс. Гарненька білявка з «кінським хвостом», яку вона бачила колись раніше, зазнала цілковитої трансформації: жінка була абсолютно лиса, немов її голову щойно поголили.

— Сієнна та Ленґдон увійшли до офісу й сіли напроти стола.

— Вибачте мені, — швидко сказала Сієнна. — Знаю, ми маємо багато про що поговорити, але спершу дозвольте сказати те, що мені справді треба сказати.

Сінскі відчула в голосі Сієнни нотку смутку.

— Звісно.

— Пані, — почала вона слабким тремтячим голосом. — Ви директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я. Ви краще за будь-кого знаєте, що наш вид на межі занепаду... ми — популяція, яка вийшла з-під контролю. Упродовж багатьох років Бертран Цобріст намагався встановити контакт із впливовими людьми на кшталт вас, щоб обговорити неминучу кризу. Він відвідав величезну кількість організацій, які, на його переконання, мали змогу вплинути на ситуацію й змінити її: Інститут глобального моніторингу, Римський клуб, Раду з іноземних стосунків — але так і не знайшов там нікого, хто насмілився б розпочати серйозне обговорення реального розв’язання цієї проблеми. Усі ви у відповідь розказували йому про плани поліпшення просвіти населення стосовно контрацепції, про податкові пільги для малодітних сімей... і навіть ділилися планами колонізації Місяця! Тому недивно, що Бертран насамкінець з’їхав із глузду.

Сінскі витріщалася на неї широко розкритими очима, ніяк не реагуючи й нічого не кажучи. Сієнна глибоко вдихнула.

Докторе Сінскі, Бертран зустрічався з вами особисто. Він благав вас усвідомити те, що ми, людство, перебуваємо на межі... благав вас розпочати хоч якийсь діалог. А ви, замість вислухати, обізвали його божевільним, занесли до списку розшукуваних осіб і загнали в підпілля. — Голос Сієнни забринів від емоцій, що переповнювали її. — Бертран загинув сам-один тому, що такі, як ви, не захотіли розкрити свій зашорений розум хоча б для того, щоб визнати: катастрофічне становище, у якому ми опинилися, можливо, і справді потребує... непопулярних кроків для виходу з нього. Бертран просто казав правду... і за це зазнав бойкоту. — Сієнна витерла очі та глянула на Сінскі. — Повірте мені, я знаю, що таке почуватися цілковито самотньою... а найгірша самотність у світі — це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють. І така ізоляція здатна призвести до того, що людина вже не сприймає реальність адекватно.

Сієнна замовкла, і запала напружена тиша.

— Це все, що я хотіла сказати, — прошепотіла Сієнна.

Сінскі довго дивилася на неї, не кажучи ні слова, а потім

сіла.

— Пані Брукс, — сказала вона якомога спокійнішим тоном. — Ви маєте рацію. Може, я й справді раніше не хотіла слухати... — Вона стиснула на столі свої долоні