Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Лікування пацієнта з синдромом множинної особистості повинен здійснювати винятково фахівець у галузі психіатрії. Бажано, щоб психіатр відповідав таким критеріям:

1. Він (або вона) має визнавати, що розщеплення особистості — це реальна хвороба. За лікування не повинні братися психіатри, котрі «не вірять» у це явище.

2. Якщо психіатр не має досвіду, проте бажає лікувати такого пацієнта й приймає його діагноз, йому слід співпрацювати (чи як мінімум регулярно консультуватися) з колегою, який має відповідні знання й досвід.

3. Не завадить, щоб лікар володів технікою гіпнозу й міг за потреби застосовувати його на додачу до терапії. Це не обов’язково, але дуже бажано.

4. Лікар повинен проштудіювати все, що пишеться на тему розщеплення особистості в авторитетних джерелах, а також особисто відвідати конференцію чи семінар із цього питання.

5. Психіатр, який береться до лікування пацієнта з синдромом множинної особистості, мусить мати практично невичерпний запас терпіння й бути водночас поблажливим і наполегливим. Робота з такими хворими — це довготривалий проект. Терапія в таких випадках завжди складна й забирає багато часу та зусиль.

Ось загальні принципи лікування хворих, які страждають на синдром множинної особистості. З цією програмою погоджуються всі фахівці, котрим доводилось мати справу з такими пацієнтами.

1. Необхідно виявити й ідентифікувати всіх особистостей.

2. Далі треба з’ясувати, з якою метою кожна з них була створена.

3. Під час сеансів терапії психіатр має бути готовий працювати з усіма особистостями, намагаючись на них вплинути.

4. Лікар повинен зосередитись на тому, щоб знайти в кожній із особистостей позитивні риси й допомогти всім альтер-его дійти компромісу. Особливо це стосується тих особистостей, котрі можуть становити загрозу для самого пацієнта чи його оточення.

5. Хворий має цілковито усвідомлювати сутність і масштаб своєї проблеми. Під час лікування його потрібно підштовхнути до того, щоб він і сам робив активні кроки до одужання. Іншими словами, пацієнт повинен чітко уявляти собі лікувальний процес, а не лише пасивно приймати всі маніпуляції.

6. Слід уникати застосування антипсихотичних препаратів, оскільки нині вже добре відомо, що вони можуть поглибити розщеплення особистості та спричинити інші побічні ефекти, згубні для лікування.

І це лише невелика частина проблем, з якими стикається кожен психіатр, котрий працює з людьми, що страждають на синдром множинної особистості. Це аж ніяк не вичерпна програма лікування.

Далі у свідченнях усі ці критерії описувались докладніше.

Коли в ході перехресного допиту Белінкі висловив припущення, що Кол вважає наведені умови лікування оптимальними, психіатр різко заперечив:

— Ні, я не казав, що це оптимальні умови. Я навіть назвав би їх мінімальними. Пане раднику, я вважаю, що все перелічене — це відправна точка для роботи з пацієнтами з синдромом множинної особистості. Якщо лікар не може цього забезпечити, то йому слід облишити таких хворих і навіть не братися за їхнє лікування.

Коли після перерви Міллігана знову привезли зі шпиталю, письменник помітив, що той перевдягнув сорочку, і запідозрив, що це вже не Учитель.

Ґолдзбері й Томпсон ви́кликали на трибуну свідків лікаря Джорджа Гардинґа-молодшого. Стисло пояснивши, яку роль він відігравав у справі Міллігана, лікар Гардинґ заявив, що й досі вважає Афіни підходящим місцем для лікування Біллі.

— Лікарю Гардинґ, чи правда, що синдром множинної особистості — це вкрай рідкісна недуга? — запитав Белінкі під час перехресного допиту.

— Так і є.

— Але хіба ж не в кожному з нас фактично живуть різні люди?

— Відмінність полягає в тому, що у хворих це супроводжується амнезією, — пояснив лікар Гардинґ.

— А як довести, що амнезія справжня? Адже її можна симулювати, чи не так?

— Ми перевірили все дуже ретельно, — сказав Гардинґ. — Спочатку ми поставились до пацієнта з недовірою й провели цілу низку досліджень, але його амнезія виявилась невдаваною. Він нічого не симулював.

— Лікарю Гардинґ, — звернувся Ґолдзбері до свого свідка, — чи звірялись ви з історіями хвороби й медичними записами з інших шпиталів, перш ніж поставити Міллігану діагноз?

— Авжеж. Ми використали все, що змогли знайти.

— Як ви гадаєте, чи повинен психіатр, ставлячи діагноз, зважати на анамнез пацієнта й висновки інших лікарів?

— Я вважаю, що це вкрай важливо.

Коли йому дали прочитати лист лікаря Кола, в якому описувались принципи лікування хворих із синдромом множинної особистості, Гардинґ сказав суду, що вважає їх чудово сформульованими, і погодився з тим, що це мінімальні вимоги.

Після Гардинґа на трибуну свідків піднялась психолог Дороті Тернер, котра засвідчила, що до початку судового процесу бачилась із Біллі майже щодня. Вона сказала, що за її вказівкою деякі з особистостей Міллігана пройшли тест на коефіцієнт інтелектуального розвитку.

— І якими були результати? — запитав Ґолдзбері.

— У двох із них був IQ шістдесят вісім і сімдесят балів. Ще один мав середній показник. Але була також особистість із незаперечно високим інтелектом — її IQ становив сто тридцять балів.

— Чи міг пацієнт умисно підлаштувати таку різницю в результатах? — запитав Белінкі.

— В жодному разі, — обурено заперечила Тернер. — Я запевняю, що зшахраювати в цих тестах було неможливо.

Лікарка Стелла Каролін засвідчила, що свого часу вона незалежно від Дороті Тернер, Корнелії Вілбур і Джорджа Гардинґа дійшла висновку, що Мілліган страждає на синдром множинної особистості. Каролін бачила Міллігана у квітні, червні й липні цього року і зрозуміла, що він усе ще перебуває у «розщепленому» стані.

— А що, як у нього є й інші психічні вади? — запитав Белінкі.

— Передусім необхідно вилікувати синдром множинної особистості, — відповіла Каролін. — У пацієнта можуть бути й інші розлади психіки — різним особистостям могли бути притаманні свої відхилення. Проте основну проблему потрібно усунути в першу чергу.

— Ви вважаєте, що в Афінах Міллігана лікували правильно?

— Безумовно.

Ґолдзбері показав їй лист лікаря Кола. Вона кивнула й погодилась, що там описано базові, мінімальні вимоги.

Після того як Гардинґ, Каролін і Тернер закінчили давати свідчення, їм дозволили залишитись і стежити за ходом слухання з зали.

Того дня, за десять хвилин до четвертої, Біллі Міллігану вперше в житті дозволили виступити на свій захист.

У наручниках йому важко було покласти ліву руку на Біблію, а праву підняти. Хлопець схилився над трибуною і ніяково посміхнувся, намагаючись зробити все як належить. Заприсягнувшись казати тільки правду й нічого, крім правди, він сів і подивився знизу вгору на суддю.

— Пане Міллігане, — почав суддя Кінворті, — я попереджаю вас, що ви маєте право давати свідчення, та при цьому не зобов’язані відповідати на запитання проти своєї волі. Ви можете зберігати мовчання.

Біллі кивнув.

Алан Ґолдзбері почав розпитувати юнака спокійним і впевненим тоном: