Читати книгу - "Смерть у кредит"

Це був дивний овоч, невідомий мені…

— Ти його бачиш?..

— Так! Так! — відповів я.

— Ходи тепер сюди! Швидше! Швидше!

Він потяг мене в інший кінець саду… Нахилився, став на коліна, поповз та просунув руку за паркан… Він важко дихав… І порпався на сусідній ділянці… Він вирвав ще одну редиску… Дістав її… І показав мені… Він хотів, щоб я їх порівняв… Він тріумфував!.. Редиска сусіда справді була зовсім маленька, крихітна й бліда!.. Її ледь було видно… Він тицьнув мені під ніс обидві редиски… свою й сусідську…

— Порівняй, Фердінане! Порівняй!.. Я не підштовхую тебе! Вирішуй сам!.. Не знаю, що сказала тобі пані де Перейр! Але ти тільки поглянь!.. Порівняй! Зваж!.. Переконайся у всьому сам! Велика! Моя! З телуром! Поглянь! Його без телуру! Крихітна! Порівняй! Ось! Я мовчу, щоб тобі не заважати!.. Тільки висновки!.. висновки, які можна і треба зробити!.. Але ж слід зауважити, що в мене на цьому полі, вкрай несприятливому за своєю структурою, встановлена лише найпростіша допоміжна телурична установка!.. Допоміжна! Я повторюю тобі!.. Невелика модель типу «Вихор»!.. Треба, звичайно, дотримуватись основних умов! Усе коріння має бути здоровим! О! Так! Здоровим! І на вапняній ділянці… якщо це можливо, трохи магнезії… Без цього не обійтися!.. Сам поміркуй… Ти розумієш мене? Ні?.. Ти мене не розумієш! Ти геть як вона!.. Нічого не тямиш!.. Ну так! Ну так! Авжеж! І все-таки, велика редиска! Ти хоч бачиш її? Ось вона, у твоїй долоні! А маленьку теж бачиш?.. Квола! Крихітна!.. Якийсь редисковий недоносок!.. Але ж це теж просто редиска? Адже це неспроста? Послухай, ти мене дивуєш!.. Ну, дуже велика редиска, Фердінане?.. Уяви собі величезну редиску!.. Завбільшки з голову… Уяви, що я її надуваю до таких розмірів за допомогою телуричних випромінювань, я! Ось цю крихітку!.. Ну що? Га? Як справжня куля!.. Га? І я вирощу так сто тисяч!.. Редисок! Тільки редиска! Щораз об'ємніших… Щороку на власний розсуд!.. П'ятсот тисяч!.. Величезних редисок! Як груші!.. Справжні редискові гарбузи! О! Просто небачені! Я одразу ж усуваю всі маленькі редиски! Очищаю ринок! Монополізую! Захоплюю! Кінець! Більше цього не буде! Всього цього дріб'язку! Дрібничок! Брудного нікчемного городу! Кінець крихітним пучкам! Мізерним партіям! Просто диво, що вони досі існують! Це застаріло!.. Це бездарне розбазарювання та розтринькування коштів! Це ганьба!.. Потрібен величезний редис! Ось моя мета! Майбутнє належить редисці! І саме моїй!.. Хто може мені завадити? Хіба не поживна моя редиска! Феноменально!.. Борошно з редиски на 50 % калорійніше за будь-яке інше… «Редисковий хліб» для народу! Це цінніше всієї австралійської пшениці, разом узятої!.. Я проводив аналізи!.. То що ти тепер думаєш? До тебе доходить? Це тобі нічого не говорить? Їй також! Але мені!.. А якщо я займуся редькою… Хоча б редискою, наприклад!.. Я міг би взяти й ріпу!.. Але візьмемо редиску!.. Усі будуть вражені! О! Отже! Я нею займуся!.. Віднині всерйоз!.. всерйоз! Ти чуєш мене?.. Поглянь туди!..

Він вчепився в мене й потяг уперед… на південний бік… Звідти, й справді… було видно весь Париж!.. Місто, як величезна тварина, розкинулося на обрії… Чорне, сіре… все вібрувало… димілося… видавало сумовитий шум і стиха гарчало… воно нагадувало панцир… крани, провали, шпилі, що чіпляються за небо… Але де Перейр ніби не помічав усього цього та правив своєї… Він на щось показував… витягнувшись біля балюстради… Голос його став урочистим… Це було там, унизу… Над засипаними кар'єрами…

— Дивись, Фердінане! Дивись!..

Я з останніх сил витріщав очі… я справді був дуже стомлений… Мені хотілося, щоб він скоріше відчепився від мене…

— Придивись, Фердінане! Далі! Тепер ти бачиш місто? Вдалині! Ти бачиш Париж? Столицю?..

— Так! Так!.. Так!.. Звичайно!..

— Вони там їдять, еге ж?..

— Так! Пане Куртіалю!..

— Щодня, еге ж?..

— Так! Так!.. Так!..

— Ну добре!.. То послухай, що я тобі скажу!..

Настала невелика пауза… Він дивним чином почав розмахувати руками… Потім присів… підібгав свій широкий плащ… І застиг у незвичайній позі… Він знову зібрався кинути комусь виклик?.. Він наперед захихотів… Він був уїдливий… Він когось відштовхував… відсував убік… видіння… примари… Тут він з розмаху вдарив себе по голові… О! Ну так! Боже мій! Нехай так! Він помилявся! О! Випадково! І вже давно! О! Помилка не рахується!.. Він знову гукнув мене!..

— А скажи-но мені, вони їдять, Фердінане?.. вони їдять! Так, так! Вони їдять!.. А я, бідолашний шаленець!.. Що я робив?.. О, марна боротьба! Мене покарано! Вбито!.. Я стікаю кров'ю! Як я міг забути? Я?.. О! О! О! Де є вони самі? У своєму животі, Фердінане! А не у своїй голові! У своєму животі! Вони служать своїм животам! Я звертаюся до їхнього живота, Фердінане!..

Він звертався також і до міста… Всього міста! Того, яке бурчало в тумані…

— Свисти! Свисти, шльондро! хрипи та вий! бурчи! я чую тебе! Ненажери!.. Бездонні роти!.. Все зміниться, Фердінане!.. Ненажери! Кажу тобі!..

Він трохи заспокоївся. І довірливо мені усміхнувся!.. Він усміхнувся й сам до себе…

— О! Звичайно! Присягаюсь тобі!.. О, так! Повір мені! Бог свідок! Ти можеш сказати про це господині! О! Нещасні! О! Усі наші біди позаду! О! Я починаю розуміти! Дух страждає! Над ним знущаються! Мене переслідують! Мене топчуть! На очах у всього Парижа! Гаразд! Добре! Нехай! Хай би вони всі вкрилися коростою!.. Хай їх вразить проказа! Хай вони борсаються в ста тисячах ровів, заповнених гноєм та лайном! Я сам їх туди зіпхну! Нехай собі захлинаються! Нехай агонізують у своїй гангрені! вони на це заслуговують! Якщо ж вони захочуть мене побачити, я вже буду не той!.. Досить розуму! Його слід поховати!.. Звернімося до черева, Фердінане!.. До джерел усіх кольок! Ні, ще далі! До коров'ячого гною! О! Багнюка! Тьху! Але це еврика! Виклик? Я готовий! Чого я досяг? Я, Куртіаль! Лауреат премії Попенкура, Нішана та багатьох інших! 1722 повітряні підйоми! Але за допомогою редиски! З редискою! Так! Ти побачиш! Ти про мене ще почуєш! Це буде зеніт моєї слави! О, моя Ірен! Моя бідолашна ревнивиця!.. Не гаймо жодної секунди!..

Він на мить задумався…

— У цій ріні… На цій піщаній ділянці? Та ніколи! Тут? Тьху! Мої докази готові! Малий масштаб! Досить! Не можна гаяти часу! — він знову радісно захихотів, подумавши про щось!.. Йому здалося це надто смішним!..

— О! леле! Заберіть у мене все це!.. — він показав на свою хатину…

— На село! О! Туди! Так! На село! О! Я вже там!