Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

На це він з великою щирістю та християнським милосердям відповів так:

— Я, католик римської церкви і священик бенедиктинського ордену, визнаю всі догмати римської віри. Але все ж таки, повірте мені, — кажу це не як комплімент вам і незважаючи на обставини та вашу чемність, — я дивлюсь на вас, що самі себе звете реформістами, не без деякого милосердя; я не думаю, — хоч мені відомо, що так думають у нас усі, — не думаю, кажу, що вас не можна спасти; я ні в якому разі не хочу обмежувати милосердя Христове припущенням, що він не може прийняти вас у лоно своєї церкви способом, для нас незрозумілим і невідомим. Сподіваюсь, що й ви маєте до нас таке саме ж милосердя. Я щодня молюсь, щоб ви вернулись до Христової церкви тим способом, який йому, всемудрому, вгодно буде призначити. Тим часом ви, напевне, визнаєте разом зі мною, католиком, різницю між протестантом і язичником, між тим, хто благає Ісуса Христа, — щоправда, способом, якого я не вважаю відповідним справжній вірі, — і дикуном, варваром, що зовсім не знає Бога — Христа-Спасителя. Хоч ви й не перебуваєте в лоні католицької церкви, але, ми сподіваємось, ви прийдете до неї скоріше, ніж ті, хто нічого не знає про Бога та його церкву. Через це я радію, коли бідний чоловік, який, за вашими словами, був розпусником, майже вбивцею, стає навколішки і молиться Ісусові Христу, хоч цей чоловік, як нам здається, ще не цілком освічений. Я думаю, що Бог, — бо саме від нього походять усі ці вчинки, — зворушить його серце і в свій час допровадить його до дальшого пізнання віри. І якщо Бог навіяв цій бідній людині навчити віри свою дружину, то я ніколи не повірю, щоб він міг відкинути цю віру від себе. І хіба не маю я підстави радіти, коли бачу, що хтось доходить — хай не цілковитого, не в лоні католицької церкви, — пізнання Христа саме тоді, як я домагаюся цього, лишаючи на милість Христову закінчити його справу в свій час і належним способом? Певна річ, я зрадів би, коли б усіх дикунів Америки, як цих двох жінок, навчили молитись Богові, — хай би вони спочатку всі були протестантами, аби тільки не залишились надалі язичниками й ідолопоклонцями. Я непохитно вірю, що той, хто пролив на них перше світло, буде й далі просвічувати їх промінням небесної милості і введе їх у лоно своєї церкви, коли визнає це за потрібне.

Мене здивувала щирість і витриманість цього справді благочестивого папіста і пригнітила сила його міркування. Мені зразу спало на думку, що, коли б така витриманість була всюди, то ми всі стали б католиками, незалежно від тієї церкви чи доктрини, до якої ми приєдналися б; тоді дух милосердя сам указав би нам істинні принципи. І коли, на його думку, таке милосердя могло б зробити всіх нас католиками, то, як я сказав йому, всі члени його церкви, якби вони були так само помірними, як і він, відразу стали б протестантами. На цьому ми й закінчили б нашу розмову, бо взагалі ніколи не сперечалися. Але я взяв його за руку й сказав:

— Друже мій, я хотів би, щоб усі священики католицької церкви були обдаровані такою ж самою помірністю та милосердям, як ви. Я цілком вашої думки; але мушу сказати вам, що, коли ви будете проповідувати такі доктрини в Іспанії або Італії, там вас віддадуть до інквізиції.

— Можливо, — сказав він. — Не знаю, що могли б вони зробити в Іспанії або Італії, проте не скажу, щоб через цю суворість вони стали кращими християнами, бо я певен, що в надто великому милосерді немає єресі.

Через те, що Віль Аткінс з дружиною пішли, нам не було чого робити, і ми вернулись назад тією ж самою дорогою. Прийшовши, ми застали їх коло хижки, де вони чекали, щоб їх покликали. Побачивши це, я спитав священика, чи треба казати їм, що ми бачили їх у лісі. Він гадав, що ні, але вважав, що ми мусимо почати розмову з ним перші і слухати, що він нам скаже. Ми покликали його самого в хату, де не було нікого, крім нас, і почали розмову з ним так:

— Віль Аткінс, — сказав я, — прошу вас, скажіть, яку ви маєте освіту? Хто був ваш батько?

Віль Аткінс. Людина, краща за мене, хоч би яким я став у майбутньому. Мій батько був священик, сер.

Робінзон Крузо. Яку освіту дав він вам?

Віль Аткінс. Він хотів навчити мене добра, але я зневажив усяке виховання, навчання та виправлення, бо був справжньою твариною.

Робінзон Крузо. Це правда, Соломон сказав: «Хто зневажає докори, той подібний до тварини»[92].

Віль Аткінс. Так, сер, я справді був подібний до тварини. Я вбив свого батька; Бога ради, сер, не кажіть більше нічого про це, я вбив свого бідного батька!

Священик. О! Вбивця!

Тут священик здригнувся, бо я перекладав кожне слово Віля, і пополотнів. Здавалось, він подумав, що Віль і справді вбив свого рідного батька.

Робінзон Крузо. Ні, ні, сер; я не так розумію його. Віле Аткінсе, поясніть самі: ви ж не вбили свого батька власними руками?

Віль Аткінс. Ні, сер, я не перерізав йому горла, але перерізав нитку всіх його втіх і вкоротив його дні. Я розбив його серце надзвичайно невдячною, неприродною відплатою за найбільшу ніжність та найприхильніше ставлення батька до дитини.

Робінзон Крузо. Гаразд, я спитав вас про батька не для того, щоб вирвати у вас це признання, і молю Бога, щоб він навчив вас покаятися в цьому і простив вам як цей, так і інші ваші гріхи. Я запитую вас, бо бачу, що, хоч ви й небагато вчились, а проте не такий необізнаний, як інші, з тим, що таке добро. І в релігії ви знаєтесь багато більше, ніж ви це виявили.

Віль Аткінс. Хоч ви, сер, і не вимагали від мене признання про те, що я зробив з своїм батьком, але цього вимагала моя совість. Коли ми оглядаємось назад на своє життя, нас передусім зворушують гріхи проти наших поблажливих батьків. Рани від