Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Мовчу.

– Сьогодні можна було з'їздити. Він кликав...

Мружуся і мотаю головою.

– Я не готова.

– Тоді не сьогодні, добре, – Айдар зупиняє, притискається губами до чола. Своїм одкровенням він перервав мою істерику. Тепер я розгублена, а чоловік не відривається. Механічно гладить шкіру пальцями. Гріє лоб губами.

Зітхає глибоко та уривчасто. Робить крок назад.

– Ти йому дзвонив, так? – Киває. – Що він ще казав? Ти часто з ним спілкуєшся? – Я питаю під стукіт серця, що шалено б'ється. Раніше завжди корчила з себе байдужу. Наче розповіді про них мене втомлюють.

– Не часто. І нічого особливого не каже. Він хвилюється за тебе, але не так, як нам з тобою хотілося б. Він ніколи не визнає, що був неправий, Айлін. Він не вважає себе неправим. Ти маєш це розуміти.

Я це розумію. Він завжди буде неправий. Моє рішення тільки в тому – прощати це чи ні. Повага до себе, яку він у мені й вирощував, каже, що не можна. Дочкине серце, що зболіло, тягнеться. До зрадника, але тягнеться...

– Не хочу бути ганчіркою…

Шепочу, Айдар знову притискає до себе.

– Хто тебе ганчіркою назве, га? – питає майже у вухо. Бодає носом. Я посміхаюся, хоч хіба щось смішне сказав? – Ти можеш жорстоко їх покарати, Айлін. Дуже жорстоко. Позбавити доньки та онуків. До самої смерті не пробачити. Я проти слова не скажу. Це твоє рішення і твоє життя. Тобі розпоряджатися. Але ще ти можеш відпустити. Правою не станеш, тобі просто буде легше.

Повторюю слова Айдара. Все, що я так складно відчувала, він дуже просто описав. Занадто просто.

– Ти шкодуєш, що не відпустив? – Я навіть не знаю, що. І зараз не спитаю. Але на відповідь чекаю напружено.

Знову закидаю голову, щоб почути.

– Так. Шкодую.

Зморгую, киваючи. Айдар теж моргає.

– Ти не казав ніколи…

– Я нікому не говорив, Айлін. Але не хочу, щоб ти переживала те, що я переживаю. Мені щиро начхати на почуття твого батька. Матері теж, вибач. Але з їхніми гріхами жити їм. Я не хотів би, щоб ти чіпляла на свою шию намисто з каміння.

Він тягнеться до шиї. Гладить її. Дивиться у вічі. І я також дивлюся. Привстаю навшпиньки і подаюся губами до його губ.

– Я ще не готова… – На моє зізнання він киває. – Але я тебе почула.

– Я тебе за це і люблю, Струмочок.

Від несподіваних слів очі розширюються. Я хапаюся за плечі. Дивлюсь розгублено. Айдар посміхається.

Я думала, що він не знає. А він знає все.

Заправляє за вухо пару волосин.

– Це про тебе. Що дивишся? Це ти просочилася крізь пори. По венах течеш…

Від визнання відразу стає спекотно. Ледве стою. Очі знову хочуть сповнитися сльозами.

Айдар проти.

Обходить зі спини, підштовхує до дошки.

– Голодний, ханим. Давай годувати вже.

Притискає до стільниці. Я відчуваю, що не по їжі він теж голодний. Але граю за правилами. Беру тремтячими руками качалку. Веду по тісту. Ніжно. З любов'ю. Шкіру на скроні гарячить подих.

– Вагітності ще немає?

Мотаю головою.

– Я тобі одразу скажу.

Відкладаю качалку та набираю ложкою начинку. Айдар цілує у щоку. Я рожевію.

– Добре. Тільки одразу. Без інтриг. Мені пздц як хочеться добрих новин.

Киваю.

А мені пздц як хочеться тобі їх подарувати.

Увечері, лежачи в ліжку, поки Айдар приймає душ, я довго гіпнотизую поглядом телефон. До опівночі залишається зовсім трохи. Я впевнена, що тато давно не чекає. Мама вже прибрала зі столу. Гості роз'їхалися. Вони не говорили про мене, щоб один одного не поранити, але, напевно, постійно згадували.

Я затримую дихання. Дзвонити немає сил. Сліпо заходжу в діалог і вставляю скопійоване з нотаток сухе, просочене прихованим болем, але візуально дуже непогане привітання.

Відправляю його та ставлю телефон на сонний режим. Читати відповідь не наважусь. Може вранці.

Я побажала власному батькові міцного здоров'я та щасливих років безбідного життя.

Нехай він живе довше, ніж мені потрібно, щоб його пробачити.