Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Краєм ока я бачу, як імар, у чорній струменистій сукні, киває і повільно розводить руки в сторони, розгортаючи свої величезні крила. І раптом починає співати, видаючи дзвінкі й водночас гулкі звуки. Вони наче свердло вгвинчуються в мій мозок, змушуючи болісно зморщитися і безпорадно смикнутися з рук Хамани. І тут я відчуваю, як у скроні мені встромляються гострі пазурі, фіксуючи голову в нерухомому стані.

Спів Чарпатчхе тепер підхоплюють імар, що стовпилися внизу. З кожною хвилиною їх співає все більше. І незабаром вся зала наповнюється багатоголосим гулом. Підсилюючи почуття свердління у моїй голові у тисячу разів.

Вони намагаються зламати мій розум? Всі разом? Або... що... що відбувається...

Незабаром біль стає настільки нестерпним, що я вже не можу стримати несамовите виття, що рветься з мого єства. Звиваючись усім тілом на проклятому вівтарі, сліпо витріщаюсь широко розкритими очима в бузкове небо, на склепіння якого підіймається вже друге «сонце», я наче розтерзана тварина, вию на одній ноті, згоряючи в пекельному вогні… вже мріючи про смерть, як про визволення.

− Ти можеш прямо зараз припинити це катування, Женю, − вкрадливо шепоче майже мені в губи Хамана. Начебто випиваючи мої страждання, харчуючись ними. Мерзота. − Просто припини чинити опір. Прийми те, що відбувається. Стань частиною мене.

Це було б так просто… Але я не вірю… не вірю… вона всіх уб'є.

Темрява забере всіх. І мене насамперед.

− Ні, − випльовую їй в обличчя, забризкуючи кров'ю білосніжну шкіру.

– Тоді я тебе зламаю, – багатообіцяльно посміхається ця тварюка. Кігті встромляються в мою голову ще глибше, здається, пробиваючи навіть кістку черепа.

Свідомість починає туманитись. У голові тепер ніби черв'яки копошаться. Повзають під шкірою. Темрява просочує мене наскрізь, пробираючись у кожну думку, прописуючись там. Проникає у душу. До горла підкочує жовч. І коли я помічаю в небі чорну точку, що стрімко наближається, мені спочатку здається, що це галюцинація.

Але наступної миті прозора стеля цього пекельного залу вибухає з гучним тріском і вниз летить дощ оплавлених уламків. Крізь багряну пелену я бачу джет Са-арда, що на повній швидкості влітає всередину і випускає короткий залп. У мене… у нас… Ні, у Хаману.

Її відкидає геть. І, здається, що ця сука в буквальному значенні слова здирає з мене скальп, пропоровши кігтями голову. Декілька наступних залпів, випущених по ній, будь-яку живу істоту перетворили б на попіл. Але чи цього достатньо, щоб убити божество?

Ще один залп пропалює наскрізну дірку в грудях Чарпатчхе, що розгойдується в трансі, і та падає мені на ноги, притискаючи до вівтаря.

Обличчя, мої очі, рота заливає чимось гарячим… моєю кров'ю, напевно… але я все одно встигаю побачити, як від днища джета від'єднується щось… хтось… це обидва на-агара в бронекостюмах, здається. І стрілами падають униз.

Мить, і вони вже поряд. Той, хто ближче, ударом хвоста відкидає тіло Чарпатчхе убік. З наручів його бронекостюма вистрілюють осяйні блакитні леза, і він за секунду зрізає з мене липкі пута.

− Іди до мене, маленька, − впізнаю я голос Шоа-дара. Він обережно підіймає мене з вівтаря, поки Са-Ард обстрілює імар, що вже кинулися вгору по сходах.

− Не так швидко, − раптом виморожує душу низький гуркотливий голос, що звучить, здається, звідусіль. − Вона моя.

Хамана.

− Забирай її звідси, − наказує Са-ард, закриваючи нас собою. − Відлітайте негайно.

Що? А він? Ні! Ні…

Але Шоа-дар уже підіймає руку вгору, вистрілюючи в повітря чимось… це трос, здається. А потім притискає мені між лопатками якусь штуку, яка починає розкладатися і практично миттєво закриває мою голову суцільним прозорим шоломом.

− Лети до Саяре і на всіх швидкостях мчи до точки переходу. Ми її затримаємо, наказує мені твердо.

І мене раптово висмикує з його рук, тягнучи до джета.

Все відбувається настільки швидко, що я ледве встигаю хоч щось фіксувати у своїй хворій, пораненій голові.

Вони прийшли. За мною. Рятувати.

І тепер лишаються. Щоб битися з Хаманою і дати мені час на втечу. Щоб померти.

Чорт. Чорт. Чорт.

Усвідомлення, чим усе це може закінчитися, змушує мене безпорадно борсатися в повітрі й тягтися до Шоа-дара з шаленими криками.

Адже Ліна попереджала. Вони загинуть, намагаючись зупинити Хаману. Щоб урятувати мене.

Ні! Ні, тільки не це!

Ні. Будь ласка.

Але Шоа-дар, провівши мене напруженим поглядом, який я відчуваю всім серцем, навіть попри щиток його шолома, вже відвертається, щоб стати пліч-о-пліч з братом.

А перед ними вже розкривається безодня, з якої виповзає щось зовсім немислиме, породження жаху та темряви. Хамана. У своєму справжньому вигляді.

Найбільше це нагадує якогось демона. Метри три заввишки. Довгі, майже павучі кінцівки, вивернуті під немислимим кутом, кришать камінь кігтями так легко, ніби в хлібний м'якуш встромляються. Чорне тіло, що мало нагадує гуманоїдне, буквально випромінює льодову темряву, яка струмує навколо нього моторошними маслянистими щупальцями, розгортається над згорбленою спиною величезними пазуристими крилами. На абсолютно чорному обличчі видно лише круглі палаючі очі. Волосся стікає на підлогу чорнильними потоками, а над головою височіють величезні гіллясті роги.

Пронизливо завивши, ця тварюка кидається на моїх чоловіків, змітаючи все на своєму шляху. Швидка настільки, що всі її рухи здаються змазаними.

Але й брати вочевидь не збираються відступати. У обох в руках тепер сяють величезні мечі, якими вони віртуозно рубають моторошні щупальця і ​​відбивають удари пазурів. Як два смертоносні смерчі, на-агари злагоджено атакують її з двох сторін, нещадно відтісняючи назад до просторового провалу.

З кожною секундою трос підіймає мене все вище, забираючи з поля бою. Озирнувшись, розумію, що джет вже практично поряд. Мені навіть здається, що з отвору відкритого люка виглядає Тріскальце. Але знизу раптом лунає особливо гучний рик Хамани. І, подивившись туди, я бачу, як вона крилом відкидає від себе когось із братів. Здається, Шоа-Дара. Пролетівши кілька метрів, той врізається в колону, проламуючи ту своїм тілом, і наче зламаний падає на підлогу.