Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"

добре ім’я. Вірив Сідоні, який попереджав його про наміри Раміреса щодо його молодшої доньки. А їй не довіряв. Вона — вітрогонка. Але «синові Джан’ Баттісті» він про свій клопіт нічого не сказав. Тут відчувалося старече марнославство. Джорджо хотів показати, що й сам спроможен захистити честь своєї родини.

Ностромо попрощався рано. Щойно він зник у напрямку берега, як Лінда вийшла за поріг і з виснаженою посмішкою сіла поруч батька.

Від тієї самої неділі, коли засліплений пристрастю й охоплений розпачем Рамірес чекав її на верфі, у неї більше не лишалося сумнівів. Ревнива маячня того типа не стала для неї одкровенням. Зате зміцнила в ній — неначе цвях, убитий у серце, — відчуття несправжності й фальшу від спілкування зі своїм нареченим замість колишнього блаженства і захищеності. Тієї неділі вона пройшла повз Раміреса, обдавши його обуренням і презирством, але мало не вмерла від горя і сорому, лежачи на помережаній різьбленими написами кам’яній плиті на могилі Терези; на ту плиту скинулися машиністи й монтери із залізничного депо на знак пошани до героя Соборної Італії. Старий Віола не спромігся здійснити своє бажання поховати дружину в морі, й Лінда плакала на могилі.

Завдана їй незаслужена кривда приголомшувала її. Якщо Ностромо прагнув розбити їй серце — що ж, чудово. Джан’ Баттісті можна все. Але навіщо ще й топтати це серце ногами, навіщо чинити наругу над її душею? Е, ні! Душу він їй розбити не зможе. Вона витерла сльози. А Джізелла! Джізелла! Ця малá, яка завжди, відколи зіп’ялась на ноги, чіплялась їй за спідницю, шукаючи захисту. Яка дволичність! Але вона, мабуть, не могла тут зарадити. Коли йдеться про чоловіка, ця пустоголова бідолашка нічого не годна з собою вдіяти.

Лінда успадкувала від Віоли-батька чимало стоїчності. Вона вирішила нічого не казати. Але по-жіночому домішала до своєї стоїчності пристрасть. Короткі, боязкі, обережні відповіді Джізелли лютили тією куцістю, яка нагадувала зневагу. Одного дня вона кинулась до стільця, на якому розвалилась її ледача сестра, і лишила на найбілішій шиї Сулако сліди своїх зубів. Джізелла закричала. Але від Віоли-батька вона успадкувала певну міру героїзму. Мало не зомлівши від жаху, вона лише повільно проказала:

— Madre de Dios! Ти хочеш з’їсти мене заживо, Ліндо?

І цей вибух минув безслідно. «Вона нічого не знає. Вона нічого не може знати», — міркувала Джізелла. «Мабуть, це неправда. Це не може бути правдою», — намагалась переконати себе Лінда.

Проте коли вона вперше побачила капітана Фіданцу після своєї зустрічі зі знавіснілим Раміресом, упевненість у тому, що її спіткало нещастя, повернулась. Вона провела капітана поглядом від дверей до його човна, стоїчно запитуючи себе: «Чи зустрінуться вони сьогодні вночі?». Постановила не залишати маяк ні на секунду. Коли Ностромо зник, вона вийшла надвір і сіла поруч батька.

Статечний Ґарібальдіно почувався, як сам казав, «ще молодим». Так чи інакше останнім часом до нього дійшло чимало чуток про Раміреса, і зневага та неприязнь до того, хто, авжеж, не був таким, яким мав би бути його син, не давали йому спокою. Тепер він спав дуже мало, а кілька останніх ночей, замість того щоб почитати чи просто посидіти зі срібними окулярами пані Ґулд на носі перед розгорнутою Біблією, він ще й завзято обнишпорював острів уздовж і впоперек, пильнуючи своєї честі.

Лінда, поклавши свою худу смагляву руку батькові на коліно, спробувала вгамувати його тривогу. Раміреса нема в Сулако. Ніхто не знає, де він. Кудись завіявся. Його погрози нічого не варті.

— Ні, — перебив її старий. — Мій син Джан’ Баттіста сказав мені — сам сказав, — що той полохливий esclavo пиячить і грає в карти з усілякими пройдисвітами в Сапізі, на північному боці затоки. Він може знюхатися з найгіршими паскудами того паскудного негритянського містечка, щоб вони помогли йому вкрасти малу… Але я ще не такий і старий. Еге ж!

Лінда затято заперечувала можливість викрадення, і зрештою старий замовк, пожовуючи свої сиві вуса. Жінки бувають уперті у своїх переконаннях, і їм треба в цьому потурати, — от і його бідолашна дружина була така, а Лінда — вся в матір. Не годиться чоловікові сперечатись.

— Може, й так. Може, й так, — пробубонів він.

Але Лінда на цьому аж ніяк не заспокоїлась. Вона любила Ностромо. І зараз вона подивилась на Джізеллу, яка сиділа оддалік, з якоюсь материнською ніжністю, але й з ревнивим болем суперниці, розгніваної поразкою. Тоді встала і підійшла до неї.

— Слухай, ти, — грубо звернулась вона до сестри.

Джізелла з непереможною невинністю звела на неї свої очі, подібні до зарошених фіалок, і це пробудило в Лінді лють, змішану із захватом. Джізелла мала прегарні очі — оця Chica, лукаве створіння з білим тілом і душею, повною чорного обману. Лінда не знала, чого їй більше хочеться — з криком помсти видерти сестрі очі чи вкрити їх, таємничі у своїй безсоромній непорочності, поцілунками жалощів та любові. І раптом ці очі спорожніли, втупившись у неї відсутнім поглядом, залишилось у них тільки трохи страху, похованого в серці Джізелли не так глибоко, як інші її почуття.

Лінда сказала:

— Рамірес нахвалявся у місті, що викраде тебе з острова.

— Які дурниці! — відповіла молодша сестра, і в нападі норовливості, спричиненому довгим стримуванням емоцій, жартівливо, але й трохи зухвало додала: — Він тут ні до чого.

— Он як? — процідила крізь зуби Лінда. — Ні до чого? Ну то шануйся, бо ж батько ночами обходить острів із зарядженою рушницею.

— Не буде йому від цього добра. Скажи йому, Ліндо, аби він цього не робив. Мене він не послухає.

— Нічого я не скажу… більше нічого… нікому! — палко прокричала Лінда.

«Так довго тривати не може», — думала Джізелла. Треба, щоб Джованні швидше забрав її звідси — наступного разу, коли він припливе. Заради жодного срібла у світі вона не терпітиме таких жахіть. Від розмов із сестрою їй зле. А от пильність батька її не тривожила. Вона благала Ностромо не підходити до вікна сьогодні вночі. Він пообіцяв триматися цього разу подалі. А вона й не знала, не могла ні здогадатись, ні уявити, що він мав інші причини для відвідин острова.

Лінда піднялася просто на маяк. Час було розпалювати ліхтар. Вона відімкнула маленькі дверцята і важко зійшла нагору спіральними сходами, несучи у своєму серці любов до неперевершеного капатаса карґадорів, немов дедалі тяжчу ношу ганебних кайданів. Ні, вона не скине цих оков. Ні, а долю цих двох хай вирішує Небо. І, увійшовши до світлової камери, сповненої присмерку і місячного сяйва, Лінда