read-books.club » Фентезі » Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін 📚 - Українською

Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі" автора Джон Рональд Руел Толкін. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 137 138
Перейти на сторінку:
І знаємо про всякі чудні речі.

— Дуже чудні!

— Так, дуже чудні: вогні, крики й усе таке. Проте Павучиха вилазила з лігва. Мої солдати бачили її та її Нишпорку.

— Її Нишпорку? Це ще хто?

— Та ти його знаєш: маленька худа темна істота, сама схожа на павука чи на сухоребру жабу. Він уже тут бував. Уперше прийшов із Луґбурца багато років тому, і нам Звисока наказали не затримувати його. Відтоді він іще раз чи двічі бував тут, на Сходах, але ми не чіпали його: здається, та потвора порозумілася з Її Величністю. Думаю, він гиденький на смак, бо Павучиху не обходять накази Звисока. Ви погано стережете долину: він був тут за день до того, як почалась уся ця метушня. Ми бачили його на початку минулої ночі. Принаймні мої хлопці доповідали, що Її Величність розважається, і я вважав це добрим знаком, доки отримав послання. Я думав, що Нишпорка приніс їй забавку, а може, ти прислав їй подарунок — якогось військовополоненого абощо. Коли вона розважається, я не втручаюся. Ніхто не прослизне повз Павучиху, поки вона полює.

— Ніхто, кажеш? Тобі що, засліпило, коли ти там був? Повір: щось мені неспокійно. Хоч би хто піднімався Сходами, він таки пройшов. Перерізав її павутину та живим вибрався з її лігва. Тут є про що подумати!

— Ну, та вона його впіймала, хіба ні?

— Впіймала його? Впіймала кого? Цього малючка? Якби він був сам, вона вже давно затягла би його до свого сховку, де він зараз і був би. А якщо він потрібен у Луґбурці, то ти мусив би піти туди і забрати його. Ото тобі пощастило би! Кажу ж: він був не сам.

Далі Сем слухав іще уважніше, притуливши вухо до брили.

— Хто перерізав плетиво, яким Вона обплела малючка, га, Шаґрате? Той самий, хто перерізав павутину. Невже не докумекав? А хто встромив гостряка в Її Величність? Теж він, гадаю. Тільки де він? Де він, Шаґрате?

Шаґрат не відповідав.

— Думай, бо голова не лише для того, щоби носити шолом. Тут не до смішок. Ніхто, ніхто ніколи не пробивав панцир Павучихи — це ти сам добре знаєш. Але біда не в тому. Ти тільки подумай: десь тут вештається на свободі хтось значно більш небезпечний за всіх триклятих повстанців, котрі бували тут іще з кепських давніх часів, із Великої Облоги. Щось таки прослизнуло.

— І що воно таке? — гаркнув Шаґрат.

— За всіма ознаками, капітане Шаґрате, я сказав би, що десь на волі бродить великий воїн, імовірно — ельф, і точно — з ельфійським мечем, а ще, мабуть, зі сокирою; він і твоїх пасток уникнув, ти його не вистежив. Це дуже підозріло!

Ґорбаґ сплюнув. Сем понуро всміхнувся, почувши такий опис себе.

— Тю на тебе, ти завжди чекаєш найгіршого, — сказав Шаґрат. — Тлумач ці знаки, як тобі заманеться, проте їх можна пояснити й інакше. Хай там як, у мене всюди стоїть сторожа, і я даватиму раду кожному лиху по черзі. Спершу гляну на того, кого ми вже спіймали, а тоді почну хвилюватися про інше.

— Щоби ти знав, на тому малюнку ти далеко не заїдеш, — відказав Ґорбаґ. — Напевно, він узагалі не має нічого спільного зі справжнім клопотом. Бо той великий, із гострим мечем, здається, мав його ні за що: просто кинув лежати тут. Це звичайні ельфійські штучки.

— Побачимо. Ну, пішли! Набалакались уже. Подивімося тепер на полоненого!

— Що ти збираєшся з ним робити? Не забувай: я перший помітив його. Якщо ти хочеш пограти, то я і мої солдати будемо у грі.

— Тихо, тихо, — гаркнув Шаґрат, — я маю накази. І не хочу ризикувати своєю головою — чи твоєю, — не виконавши їх. Будь-якого порушника, котрого знайде варта, слід утримувати у вежі. В'язня треба роздягнути. Ретельно описати кожну його річ: одяг, зброю, листи, персні — кожну дрібничку, і цей опис негайно передати до Луґбурца, й тільки до Луґбурца. В'язень має бути цілий і неушкоджений, доки Він пошле по нього чи прибуде Сам — інакше покарання зазнають усі вартові чи навіть їх буде страчено. Усе цілком зрозуміло, і саме так я збираюся вчинити.

— Роздягнути, так? — сказав Ґорбаґ. — Здерти все: волосся, нігті, зуби — все?

— Ні, не так. В'язень — для Луґбурца, чуєш? Він потрібен там живий і цілий.

— Це буде складно, — зареготав Ґорбаґ. — Він же просто труп. Що в Луґбурці робитимуть із таким? Такого в'язня можна було б і зварити.

— Дурень ти, — прохрипів Шаґрат. — Багато розумного сказав, але багато чого і не знаєш — того, що відомо більшості. Труп! То тобі невтямки, як поводиться Її Величність? Вона зв'язала його павутинням — значить, хотіла м'яса. А Павучиха не їсть мертвого м'яса та не п'є холодної крові. Цей малюнок — не мертвий!

Сем аж затремтів, учепившись за брилу. Він почувався так, ніби цілий темний світ перевертається догори дриґом. Потрясіння було таке сильне, що гобіт мало не зімлів, але, відчайдушно силкуючись залишитися при тямі, почув свій внутрішній голос: «Дурню ти, Фродо не мертвий, як і підказувало тобі серце. Не довіряй своїй голові, Семвайзе, — це не найліпша частина тебе. Біда в тому, що ти ніколи не мав щирої надії. Ну, і що тепер робити?» Наразі нічого, тільки притискатися до непорушної брили і слухати, слухати гидкі орківські голоси.

— Ґрр! — гарикнув Шаґрат. — У неї є кілька отрут. Павучиха, полюючи, просто дзьобає свою здобич у шию, і та стає млява, як риба без луски, а тоді вже Її Величність робить із нею все, що захоче. Пам'ятаєш старого Уфтака? Ми шукали його кілька днів. А коли знайшли, він висів у закутку, цілком притомний і дуже лютий. Ото ми посміялися! Мабуть, Павучиха забула про нього, проте ми не чіпали старого: навіщо встрявати між Нею та її харчем. Ні, цей малий покидьок за кілька годин прокинеться, трохи проблюється — і все буде добре. Чи було би, якби Луґбурц дав йому спокій. Звісно, малюнка мучитиме те, куди він потрапить і що з ним станеться.

— І що з ним станеться! — засміявся Ґорбаґ. — Ну, ми можемо розповісти йому кілька історійок, якщо вже до всього іншого

1 ... 137 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"