Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Досі я ніколи не був у Пармі (хоча снив цим ще на таких уже далеких Великодніх святах), і знайомство з принцесою Парм-ською, яка, наскільки я знав, мала найкращий палац у цьому особливому місті, де все мало бути однорідне, так глухо воно було відокремлене від решти світу, серед гладеньких мурів, ув атмосфері його короткої й солодкавої назви, задушливій, як ринкова площа італійського містечка літніми вечорами, коли нема чим дихати, таке знайомство могло б одразу ж замінити те, що я малював собі, тим, що справді було в Пармі, могло б обернутися для мене короткочасною поїздкою, яку я відбув би, сидячи на місці; в алгебрі подорожі до міста Джорджоне це було б першим рівнянням з одним невідомим. Цілі роки — як парфумер просякає однорідну масу жирової речовини — я просякав ім’я принцеси Пармської запахом тисячі фіялок, а тепер, побачивши принцесу, яка, як я її собі уявляв, мала бути принаймні Сансе-вериною, я подумки взявся за інше, а завершив роботу, сказати по щирості, лише через кілька місяців, коли з допомогою нових хемічних реакцій я почав видаляти з принцесиного ймення всю фіялкову есенцію і весь стендалівський аромат, а натомість уводити в нього образ маленької чорноокої жіночки, поглинутої доброчинною діяльністю і такої смиренної у своїй люб’язності, що вам одразу ставало ясно, з якої панської пихи виникла ця люб’язність. Зрештою принцеса майже нічим не різнилася від інших світських дам і стендалівського вона мала так само мало, як, скажімо, Пармська вулиця в Европейському кварталі Парижа, вулиця, куди більше подібна до сусідських, ніж на пармські, і куди більше схожа на почекальню двірця Сен-Лазар, ніж на оселю, де вмер Фабріціо.

Чемна вона була з двох причин. По-перше, ця монарша донька здобула належне виховання. Принцесина мати (спокревнена з усіма панівними домами Европи, а ще — на противагу до парм-ського герцогського дому — багатша, ніж будь-хто з можновладних княгинь) прищепила їй з пелюшок євангельські істини в пихато покірному дусі снобів; і нині всі доччині риси, вигин її плечей, кожен жест повторювали за матір’ю: «Пам’ятай, що хоть Бог дав тобі родитися на східцях трону, ти не правна гордувати тими, над ким ти — хвала Божій благодаті — вивищуєшся завдяки своєму родові й маєтку. Чини добро братам меншим. Твої предки були княжатами Клевськими і Юлихськими з шістсот сорок сьомого року; милосердному Богові було вгодно, щоб ти стала власницею майже всіх акцій Суецького каналу і щоб ти мала утричі більше акцій Роял Датч, ніж Едмон Ротшильд; родовід твій по прямій лінії встановлений геральдиками від року шістдесят третього по Різдву Христовому; дві твої зовиці — цісареві. Тож не подавай навзнаки, що ти пам’ятаєш про свої величезні привілеї, не тому, щоб вони були ненадійні (бо годі зменшити давезність роду, а нафти завше потребуватимуть), а просто навіщо величатиоя тим, що ти коліна вищого, ніж будь-хто інший, і що твій капітал вкладений найвигідніше, скоро кожний про це знає. Будь милосердна до убогих. Ущедряй тих, над ким Господь з великої своєї ласки тебе підніс, усім, чим можеш, але не ущерблюй при цьому своєї гідности, тобто давай гроші, навіть доглядай за хворими, але, звісно, не закликай на свої вечори тих, хто нижчий за тебе: їм це не стане у пригоді, а тебе понизить, і від цього зазнає шкоди твоя доброчинність».

Отож навіть тоді, як не могла творити добра, принцеса намагалася показати, чи, радше, переконати, бодай знаками, як не мигами, що вона не ставить себе вище від оточення. Вона говорила милі речі кожному, як говорять виховані люди особам нижчим за них, і, бажаючи прислужитися, відсувала своє крісло, аби зручніше було іншим, тримала мої рукавички, пропонувала послуги, які бришкливим буржуа здалися б недостойними, але які охоче надають принцеси королівського роду, а несамохіть, зі звички, колишні слуги.

Друга причина ласкавости, яку виявляла принцеса Пармська до мене, була причина особлива, але аж ніяк не продиктована якоюсь таємною симпатією до мене. Але зглибити цю причину мені зараз бракувало часу. Дукові, мабуть, нетерпеливилося відбути швидше презентацію, і він потягнув мене до іншої діви-квітки. Почувши її ім’я, я сказав їй, що проїжджав повз її замок під Бальбеком. «О, я була б рада показати вам свій замок! — стиха озвалася вона, вдаючи з себе скромницю, але скромницю схвильовану, і в її тихому голосочку бринів жаль, що її обійшла така рідкісна втіха; відтак, прядучи очима, вона вела далі: — Маймо надію, що не все ще втрачено. Але вас більше зацікавить замок моєї тітки Бранкас; спорудив його Мансар, це перлина провінційного будівництва». Отже, виходило так, що показати мені свій замок рада була б не лише вона — її тітка Бранкас гостила б мене з таким самим захватом; очевидно, дама вважала, що в нашу добу, коли земля переходить до рук скоробагатьків, вельможам треба плекати високі традиції панської гостинности з допомогою язика, а не справ. Та ще й вона, як усі представники її світу, намагалася мастити співрозмовника, на більшу його втіху, медом, кадити йому фіміам, переконати його, що листуватися з ним — це неабияке щастя, що він віддає пошану тим, кого одвідує, що всі аж регнуть знайомитися з ним. Буржуа, даймо їм належне, завжди намагаються справити приємне вражіння на інших. Але доброзичливість у них — це тільки суто особиста риса, передбачена для покриття якоїсь вади, і трапляється вона не у щирих друзяк, а в милих подружок. Так чи інак, у буржуазії це квітка екзотична. Зате у більшости людей блакитної крови ця риса вдачі перестала бути індивідуальною; плекана вихованням, підтримувана почуттям власної значущосте, позбавлена боязні принизитися, страху появи суперників, свідома того, що своєю люб’язністю вона може когось ощасливити, й охоча так чинити, згадана риса стала питомою ознакою цілої касти. І навіть ті, кому надто суперечливі цій якості особисті вади витісняють її з серця, несвідомо зберігають її в лексиконі чи в жестикуляції.

— Вона жінка славна, — сказав мені дук Ґермантський про принцесу Пармську, — причому в мистецтві бути «великою дамою» вона не знає рівні.