Читати книгу - "Віннету І"

Боже! І тут мені сяйнула страшна думка: про що ми говорили вчора ввечері перед тим, як Сем побачив очі? Про те, що Інчу Чуна збирається сьогодні по золото! І шпигун почув це. Сьогодні вранці він виліз на дерево і побачив звідти трьох подорожніх. А потім разом зі своїми трьома супутниками пішов услід за ними. Тепер Віннету в небезпеці! Ншо-чі та її батько також! Мені треба було бігти, якомога швидше бігти за переслідувачами. У мене не було часу, щоби перед тим зайти до табору і здійняти тривогу. Я миттю відв’язав одного з чотирьох коней, вивів його з кущів і галопом помчав слідом чотирьох злочинців, який незабаром об’єднався зі слідом вождя апачів та його дітей.

Щоби не загубити слід, я час від часу озирався і намагався знайти собі орієнтири на випадок, якщо ці сліди взагалі зникнуть. Віннету говорив про гору, яку називав Наґґет-Ціль. Наґґетси — це золоті піщинки різного розміру, а Ціль — слово з мови апачів і означає гору. В усякому разі це місце слід було шукати десь високо. Я оглянув місцевість, якою мчав. На північ від мене стояли доволі високі гори, порослі лісом. Однією з них мала бути гора Наґґет. У той момент мені це здавалося незаперечним.

Стара кляча, яку я схопив, коли квапився, була для мене занадто повільною. Я на ходу вирвав прут із куща і підганяв ним коня. І той біг зі всіх ніг. Я наблизився до гір. Сліди вели туди, але через якийсь час я перестав їх бачити. Гірські води нанесли сюди чимало дрібного каміння. Але я їхав у тому ж напрямку, бо було зрозуміло, що ті, кого я шукаю, імовірно, пішли вперед у долину.

Та згодом праворуч з’явилася ще одна бічна долина, ґрунт якої також був кам’янистим. І тепер треба було з’ясувати — пішли вони прямо чи повернули праворуч. Я вистрибнув із сідла й уважно оглянув каміння. Знайти слід було непросто, але я таки побачив його. Він вів у долину. Тож я знову сів у сідло і поїхав. Незабаром дорога знову розділилася, і я змушений був ще раз зупинитися. Можливо, так трапиться ще раз, тож кінь лише заважатиме мені. Тому я прив’язав його до дерева і далі пішов пішки, попередньо з’ясувавши, куди саме веде слід.

Я просувався вперед пересохлим кам’янистим річищем. Від страху я поспішав так, що аж задихався. На краю одного з урвищ мені довелося зупинитися, щоби відновити дихання. А потім я пішов донизу, аж поки слід раптово не повернув до лісу. Я біг попід кронами дерев так швидко, як тільки міг. Дерева спершу стояли тісно одне біля одного, а потім порідшали, далі я побачив просвіт між деревами і подумав, що наближаюся до галявини. Але ще до того, як я добіг до неї, почув кілька пострілів. Через секунду до мене долинув крик. Це був клич смерті апачів.

Тепер я вже не біг, а мчав, долав відстань велетенськими стрибками, наче хижий звір, який збирається накинутися на свою здобич. Ще один постріл, а за ним — наступний. Це була гвинтівка Віннету. Я упізнав її звук. Слава Богу! Тож він ще живий! Мені залишилося ще кілька стрибків, і я опинився на краю галявини. І те, що я побачив, змусило мене застигнути на місці.

Галявина була невелика. Посередині лежали Інчу Чуна і його донька. Спершу я не роздивився, чи були вони ще живі. Неподалік від них була скеля, за якою засів Віннету. Він саме перезаряджав гвинтівку. Ліворуч від мене стояли готові до пострілу двоє чоловіків з гвинтівками. А праворуч обережно скрадався третій, який збирався обійти Віннету ззаду. Четвертий лежав переді мною мертвий, із кулею в голові. Двоє переслідувачів були зараз небезпечнішими для Віннету, ніж третій. Я миттю взяв карабін і застрелив обох. А потім, не перезарядивши зброї, кинувся за третім. Він почув мої постріли і озирнувся. Побачивши, що я наздоганяю його, він вистрелив. Я відскочив убік, і куля не влучила. Тож він зрозумів, що програв, і кинувся до лісу. Я побіг за ним. Це був Сантер. Я хотів упіймати його. Але відстань між нами була такою, що хоч я ще й міг бачити його на краю галявини, утім за якусь мить утратив із поля зору. Довелося орієнтуватися за його слідами. Це сповільнювало біг. Я зрозумів, що не наздожену його, і повернувся, подумавши, що можу бути потрібний зараз Віннету.

Коли я вибіг на галявину, він стояв навколішки біля свого батька і сестри, намагаючись збагнути, чи вони ще живі. Коли він побачив мене, то на мить підвівся. Я ніколи не забуду його вираз обличчя в той момент. У його очах було майже безумство — лють і біль.

— Мій брат Убивча Рука бачить, що трапилося. Ншо-чі, найвродливіша і найкраща з жінок апачів, уже ніколи не побачить міст блідолицих. Вона ще жива, але більше не зможе розплющити очей.

Я втратив дар мови. Не міг ні сказати нічого, ні запитати. Але про щó було питати? Я все бачив сам. Вони лежали одне біля одного у глибокій калюжі крові. В Інчу Чуни була рана в голові, а у Ншо-чі — в грудях. Батько помер відразу. А вона ще дихала, важко здіймалися її груди, а вродливе обличчя поволі втрачало колір. Щоки западали, і смертельна блідість вкривала шкіру.

І тут Ншо-чі поворухнулася. Повернула голову до батька і повільно розплющила очі. Вона побачила Інчу Чуну в крові і перелякалася. Потім їй стало зрозуміло, що сталося, вона піднесла праву руку до серця, відчула теплу кров