Читати книгу - "Віннету ІІІ"

— Невже ти думаєш, що Вбивча Рука погодиться на це, щоб потім з нього насміхалися? Щоб біля кожного вогнища у прерії розповідали про те, якою ціною він купив свободу?

— Ні.

— Ти вважаєш, що Вбивча Рука може дозволити, щоб про нього говорили, що він утік від обіймів смерті в обійми молодої і красивої скво?

— Ні.

— Хіба не повинен я підтримувати славу свого імені і берегти честь навіть ціною власного життя?

— Ти зобов’язаний вчинити так.

— Тепер ти розумієш, чому я сказав тобі «ні»? Я вдячний тобі і твоїй прекрасній дочці за вашу доброту і хотів би віддячитися не лише словами.

— Уфф! Уфф! Вбивча Рука — справжній воїн. Мені дуже шкода, що він повинен померти. Я підказав йому єдиноможливий шлях до порятунку, але тепер бачу, що справді мужній чоловік не може піти цим шляхом, не втративши честі. Коли я передам його слова своїй доньці, вона теж не образиться на Вбивчу Руку.

— Так, розкажи їй усе! Я не хотів би, щоб вона подумала, ніби я відмовився взяти її в мій вігвам з інших причин.

— Темні Коси ще більше покохає тебе. Коли ти будеш терпіти смертельні муки й усі інші будуть дивитися на тебе й радіти, вона сяде в темному кутку вігвама і закриє своє обличчя. Хуґ! Я все сказав.

Одне Перо підвівся й пішов. Відразу з’явилися охоронці й поставали на свої місця довкола мене.

Слава Богу, один бій я виграв! Це був невидимий для мореплавця підводний камінь, який пробиває днище корабля і руйнує всі надії на щасливий кінець плавання. Якби Одне Перо почувався ображеним, якби моя відмова розпалила в ньому почуття помсти, я став би його особистим ворогом. Червоношкірий був би здатний виконати свою погрозу і стерегти мене як зіницю ока вдень і вночі.

Незабаром прийшов Піда, і мене «поклали» спати. Мене розтягнули між чотирма стовпами, прив’язали до них руки й ноги, а під голову підсунули згорнуту ковдру.

Щойно Піда пішов геть, мене відвідав новий гість, якому я дуже зрадів. Цей був мій кінь, який щипав травичку неподалік від мене. Він відмовився йти в табун і весь час блукав поблизу. Обнюхавши мене з ніг до голови, мустанг ліг поруч. Стражники не прогнали його.

Відданість коня втішила мене. Якщо мені справді вдасться звільнитися, то не доведеться витрачати часу на пошуки коня, до того ж мій кінь був швидшим навіть за коня Піди.

Як я й думав, заснути було неможливо. Розтягнуті руки й ноги заніміли, почали нити суглоби. Час від часу я занурювався в сон, наче провалювався в чорну діру, але майже відразу прокидався. На світанку мене знову прив’язали до дерева, і мені здалося, що я воскрес. Якщо так триватиме кілька ночей поспіль, то я почуватимуся дуже знесиленим, але я не міг дозволити собі поскаржитися, бо славному воїнові не годиться нарікати на таку дрібницю, як безсоння.

Я з цікавістю чекав, хто ж мені принесе їжу. Темні Коси? Навряд. Я відмовив їй і її батькові. Напевно, вона образилася на мене і більше не прийде.

Але вона прийшла і знову нагодувала мене зі своїх рук. Дівчина не вимовила ні слова і тільки дивилася на мене своїми темними сумними очима, в яких читалися жаль і захоплення.

Слідом за нею з’явився Піда, щоб подивитися, як я почуваюся, й розповісти, що разом з іншими воїнами їде на полювання і повернеться аж по обіді. Незабаром після цього я побачив, як воїни вирушили до прерії.

Минуло кілька годин, і я побачив між деревами Сантера, він ішов з рушницею на плечі й з осідланим конем, якого вів за вуздечку. Він зупинився переді мною й почав розглядати мене зі зверхньою посмішкою.

— Як бачиш, я теж зібрався на полювання і вважаю за свій обов’язок повідомити тебе про це. Мабуть, дорогою я зустріну Піду, який так добре ставиться до тебе й так погано — до мене.

Він замовк, чекаючи моєї відповіді, а я прикинувся, що не бачу й не чую його.

— Ти що, глухий?

Я мовчав.

— Повір, я страшно засмучений тим, що сталося, і не так через тебе, як через себе.

І він знущально погладив мене по плечу.

— Геть звідси, негіднику! — гаркнув я.

— О, а я вже думав, що ти відівчився не лише слухати, а й говорити. Це дуже добре, тому що мені хотілося розпитати тебе про одну річ.

Він розглядав мене зі зверхньою міною. На його обличчі з’явилося щось диявольське, і я раптом зрозумів, що він задумав чергову підлість.

— Я хотів тебе дещо запитати і думаю, що ти охоче відповіси мені. Ха-ха-ха!

Він вичікувально подивився на мене, але я знову промовчав. Тоді він ще раз засміявся:

— Мені подобається ця картинка: знаменитий мисливець Вбивча Рука стоїть біля дерева смерті, а негідник Сантер гуляє на волі! Але буде ще цікавіше, повір мені. Ти часом не знаєш такого місця, ялинового лісу чи чогось на зразок, під назвою Індельче-Чіль?

Якби моє тіло не було туго сповите ременями, я би здригнувся. Це слово було згадане в заповіті Віннету. Я вдивлявся у Сантера.

— Ну чого ти так на мене дивишся, немов у тебе замість очей наконечники стріл? — він знову розреготався. — Я знаю, що це означає Темна Вода, але не знаю, де це.

— Як ти про це довідався?! — вигукнув я.

— Не варто ставити питання. Краще відповідай на мої. Там неподалік ще є Тсе-Шош.

— Тисяча чортів! Я…

— Зачекай, не кричи так голосно, — обірвав