Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

заради вас, — я б не витримала. Але через оту страхоту я ніби навіч побачила все, що ви розповідали вчора. І я зрозуміла, що ви мали рацію. Я подумала про весь народ, про дрібних дітей. І кінець кінцем вчинила все те заради них. Щоб ви заступилися за них — за дітей і за весь народ. Розумієте, любий? (Перейшовши на гнівливий тон). А чи знаєте ви, чого це мені коштувало? Чи знаєте ви, що мені заподіяно, сьогодні, цього ранку, в батьковому домі? Мене так зганьблено й принижено, що годі й уявити… Знаєте ви, що вони зі мною зробили? Покликали служниць, і ті роздягли мене перед усіма — перед цілою роди-лою, Габардом, преподобним містером Ратлендом, секретарем, — усіма.

Нокс (приголомшений). Роздягли… вас?

Маргеріт. Скинули з мене геть-чисто все. Так наказав мій батько.

Нокс (раптом уявивши собі ту сцену). Мій боже!..

Маргеріт (опанувавши себе, каже спокійно, з усмішкою дивлячись на його вражене обличчя). Ні; все було не так кепсько, як здається. Там була ширма. (Нокс полегшено зітхає). Щоправда, вона впала саме тоді, коли я шалено захищалась.

Нокс. Але, на бога, — навіщо вони заподіяли вам таке?

Маргеріт. Шукали зниклих документів. Вони знали, що це я їх узяла. (Повагом). Як бачите, я заробила ці папери. І заробила собі право дати їм раду. Тим-то я віддам їх вам, і ви використаєте їх у своїй промові.

Нокс. Мені їх не треба.

Маргеріт (іде до дзвоника й дзвонить). О, саме дуже треба. Тепер вони мають бути для вас найдорожчі за все на світі.

Нокс (хитаючи головою). Я волів би, щоб того не трапилося зовсім…

Маргеріт (підходить до нього й гладить йому волосся). Чого саме?

Нокс. Того, що сталося цього ранку… Ви хочете повернути мені документи… А я вже примирився був із втратою, з тим, що бій програно, бо ж я знайшов… вас. (Бере її руку й притискав собі до уст). Отже… віддайте їх своєму батькові. (Маргеріт хутко відсувається).

Входить служник з дверей праворуч на другому плані.

Маргеріт. Пришліть до мене Лінду.

Служник виходить.

Нокс. Що ви хочете робити?

Маргеріт (сідаючи). Хочу послати Лінду по них. Вони ж бо ще в батьковому домі, там, де я їх і поклала, за портретом Лінкольна. А той устереже їх, хоч би там що, — я певна!

Нокс (із запалом). Маргеріт! Маргеріт! Не посилайте по них. Нехай собі… Мені їх не треба. (Схоплюється й кидається до неї. Маргеріт теж підводиться й відступає від нього). Мені треба тільки вас… Вас… Вас… (Хапає руку Маргеріт і цілує. Вона лагідно висмикує її).

Маргеріт (усе ще відходячи, грайливо й ніжно). Любий, любий мій, — який-бо ви дорогий мені… Але це неможливо… (Дивиться неспокійно на двері праворуч). Ні, ні,— будь ласка, будь ласка, сядьте.

Входить у верхньому одязі Лінда з дверей праворуч на другому плані.

Маргеріт (здивовано). Куди це ви зібралися, Ліндо?

Лінда. Томмі з нянею і я хочемо піти до міста. Няні треба дещо купити.

Маргеріт. Дуже добре. Але зайдіть спершу до мого батька. Слухайте уважно. В бібліотеці, за портретом Лінкольна— пам’ятаєте його? (Лінда киває). Я там сховала паку з паперами. Мені вистачило п’ять секунд, щоб покласти їх туди. Вам, щоб забрати їх, буде потрібно не більше. Але пильнуйте, щоб ніхто вас не побачив. Хай це виглядає так, наче ви привезли Томмі до бабуні, аби її розважити. Ви ж знаєте, як вона кепсько почувається зараз. Тільки-но добудете папери, полишіть Томмі там, а самі вертайтеся з ними чимшвидше сюди до мене. Станьте на стільця, тоді на карниз книжкової шафи і дістанете папери з-за портрета. Ви маєте повернутися сюди за чверть години. Візьміть машину.

Лінда. Томмі й няня вже в машині, чекають на мене.

Маргеріт. Будьте обережні. Не гайте часу.

Лінда мовчки киває і виходить.

Нокс (палко). Це божевілля! Ви віддаєте на жертву й себе, й мене. Мені їх не треба. Мені треба вас. Я стомився. Чого варте будь-що на світі, крім кохання?! Я надто довго мріяв про невпійманий ідеал. Тепер мені потрібні ви.

Маргеріт (поважно). А, так осьде в чому річ! Ви зречетеся ідеалів заради мене… (Він намагається впасти їй у слово). Ні, ні, я не рівняю себе до ідеалу, я не така марнославна. Та я не хочу, щоб ви зрадили свій ідеал, я хочу, щоб ви й далі боролися, а не завертали назад. Боягузові дуже легко відмовитися від боротьби, — мовляв, він утомився. Але я б не покохала боягуза. Саме ваша сила врятувала нас учора ввечері. Я не могла б кохати пас так глибоко, коли б ви були слабкодухий. Ви тільки тоді збережете моє кохання…

Нокс (перебиваючи їй, гірко). Коли проміняю його на… на примарний ідеал. Маргеріт, що є найбільше на світі?.. Кохання. Це ідеал, найвищий за всі.

Маргеріт (грайливо). Кохання чоловіка й жінки?

Нокс. А що ж бо ще?

Маргеріт (серйозно). 6 ще одна річ багато вища — любов людини до своїх ближніх.

Нокс. О, як від моїх проповідей мені й перепадає! Це мені наука. Ніколи більше не буду проповідувати. Віднині…

Маргеріт. Так?..

У двері ліворуч непомітно входить Чалмерс, зупиняється і стежить.

Нокс. Віднині я тільки кохатиму. Край!..

Маргеріт. Ви надто збуджені зараз. Це минеться, ви побачите свою дорогу перед собою і тоді зрозумієте, що я мала слушність! Ви не можете втекти від боротьби.

Нокс. Я можу — і хочу. Мені потрібні ви, а вам потрібний я — чоловіки й жінки потребують одне одного. Ходімо зі мною — зараз, цю ж мить. Не прогаймо свого щастя! (Він підводиться, підходить і бере її за руку. Вона не відштовхує його). Я ж кажу — боротьба однаково триватиме далі. Десятки людей, кращих і дужчих, ніж я, — встануть на моє місце. До чого це я веду? Та до того, що я кохаю вас, кохаю вас, кохаю вас… На цілім світі нема більш нічого для мене, крім кохання до вас.

Маргеріт (розчулено, але вагаючись). Ах, ви ж — пломінь, справжній пломінь…

Чалмерс дико скрикує й кидається на Нокса. Маргеріт і Нокс здригаються від несподіваного крику і тільки зараз помічають Чалмерса.

Маргеріт (стає лице в лице проти Чалмерса і злегка відштовхує його від Нокса). Не треба мелодрами, Томе, — будь ласка. Вам же до мене байдуже, вам просто аби додержати так званої пристойності, звичаю. Це ви нещиро. Душа ваша мовчить. Ви так чините тільки задля годиться, тільки тому,