Читати книгу - "Доктор Сон"

Роза нічого не відповіла.

— Ти зовсім не думаєш про Шекспіра, — сказало суче дівчисько. — Ти думаєш про те, як сильно тобі хочеться мене вбити. Мені не треба читати твої думки, щоби це знати.

— Якби я була на твоєму місці, я б тікала, — промовила задумливо Роза. — Якомога швидше і якомога далі, куди тільки зможуть тебе донести твої дитячі ніжки. Це врешті-решт тобі не допоможе, але ти прожила б трішечки довше.

Суче дівчисько наче й не чуло.

— Там є ще інша цитата, я її дослівно не пам’ятаю, але там говориться десь так: «Піднесений на власній петарді»[387]. Міс Франклін нам пояснила, що петарди — це були такі бомби на паличках. Я гадаю, щось таке трапилося і з твоїм племенем боягузів. Ви насмокталися не того духу й зависли на петарді, а тепер та бомба вибухає. — Вона зробила паузу. — Ти ще там, Розо? Чи вже втекла?

— Приїзди до мене, милочко, — промовила Роза. Вона відновила в собі незворушність. — Якщо хочеш зустрітися зі мною на оглядовій платформі, саме там я й буду. Насолодимося разом краєвидами, чому б ні? І подивимося, хто сильніший.

Вона повісила слухавку раніше, ніж те суче дівчисько встигло щось іще сказати. Вона дала волю своєму норову, який присягалася стримувати, але за нею залишилося принаймні останнє слово.

А може, й ні, бо те, що їй його кидало те суче дівчисько, знову і знову програвалося в її голові, наче застрягла на дефектній доріжці грамофонна платівка:

Боягузка. Боягузка. Боягузка.

4

Абра акуратно повернула телефонну слухавку на її важіль. Вона дивилася на неї; вона навіть погладила її пластикову поверхню, яка залишалася гарячою після її руки і вологою від її поту. А потім, раніше ніж вона усвідомила, що зараз станеться, дівчинка вибухнула гучними, розкотистими риданнями. Вони проривалися крізь неї, судомлячи спазмами живіт і здригаючи все її тіло. Вона кинулась до вбиральні, так само плачучи, упала на коліна перед унітазом і виблювала.

Коли вона звідти вийшла, в дверях, що з’єднували їхні номери, з повислими полами незаправленої сорочки й зі спіральками сивого волосся сторчма на голові, стояв містер Фрімен.

— Що трапилося? Тебе рве від того наркотику, яким він тебе отруїв?

— Це не те.

Він підійшов до вікна, вдивляючись у щільний туман.

— Це ті? Вони їдуть по нас?

Тимчасово неспроможна щось мовити, вона лише замотала головою так категорично, що залітали її кіски. Це вона поїде по них, і саме через це їй було лячно.

І не лише за себе.

5

Роза сиділа заклякло, роблячи довгі, рівномірні вдихи. Знову себе повністю опанувавши, вона погукала Довгого Пола. За пару митей він обережно вистромив голову з двостулкових дверей, що вели до кухні. Вираз на його обличчі зродив привид усмішки на її губах.

— Тут безпечно. Можеш заходити. Я тебе не вкушу.

Він увійшов до зали і побачив розлиту каву.

— Я зараз витру.

— Облиш. Хто в нас найкращий локалізатор із тих, що залишилися?

— Ти, Розо, — без жодної запинки.

Роза не мала наміру ментально торкатися сучого дівчиська, навіть мелькома.

— Крім мене?

— Ну… як Дідо Флік відійшов… і Баррі, — він розважував. — Су має трохи локалізаторських здібностей, а ще Скнара Ґ. Але, я гадаю, у Мітки Чарлі їх трішки більше.

— А він хворий?

— Вчора ще не був.

— Пошли його до мене. Я сама витру каву, поки чекатиму. Тому що — це важливо, Полі, — хто насмітив, той і мусить за собою прибирати.

Коли він пішов, Роза трохи посиділа незрушно, зі зчепленими під підборіддям пальцями. Повернулося ясне мислення, а з ним і здатність планувати. Зрештою, схоже, сьогодні вони не прийматимуть духу. Це почекає до ранку понеділка.

Нарешті вона пішла до камбуза по паперові рушники.

6

— Дене! — цього разу гукав Джон. — Час їхати!

— Вже зараз, — відповів він. — Лише плесну собі трохи холодної води на обличчя.

Він ішов коридором, слухаючи Абру, киваючи злегка головою, немов вона була поряд.

(«Містер Фрімен хоче знати чому я плакала чому вирвала що я мушу йому сказати»)

(«наразі тільки те що коли ми приїдемо туди я хочу позичити його пікап»)

(«бо ми поїдемо на захід»)

(…ну…)

Це було складно, але вона зрозуміла. Порозуміння не потребувало слів та й не мусило.

У ванній біля умивальника висів тримач із кількома зубними щітками в пластикових упаковках. Найменша — без упаковки — мала на держаку напис райдужними літерами АБРА. На одній стіні висіла маленька табличка з написом: ЖИТТЯ БЕЗ ЛЮБОВІ, ЯК ДЕРЕВО БЕЗ ПЛОДІВ. Кілька секунд він дивився на цей напис, згадуючи, чи є щось відповідне в програмі АА. Єдине, що прийшло йому в голову: «Якщо ти не можеш любити нікого сьогодні, хоча б намагайся нікого не ображати». Не зовсім відповідне.

Відкривши холодну воду, він кілька разів жорстко вмив собі обличчя. Потім ухопив рушник і підвів голову. Цього разу портрет без Люсі; тільки він, Ден Торренс, син Джека і Венді, який завжди вважав себе єдиною дитиною.

Його обличчя було вкрите мухами.

Частина четверта

Дах світу

Розділ вісімнадцятий

На Захід

1

Що запам’яталося Денові найкраще з тієї суботи, була не поїздка з Бостона до мотелю «Корона», бо четверо людей у паркетному джипі Джона Далтона майже не розмовляли. Мовчанка не була незручною, ворожою чи дражливою — тихі собі люди, яким є дуже багато про що подумати, але зовсім небагато, чого збіса сказати. Що він запам’ятав найкраще, це те, що трапилося, коли вони прибули на місце свого призначення.

Ден знав, що вона чекає, бо перебував з нею в контакті більшу частину поїздки, балакаючи зручним для них способом — половина словами, половина картинками. Коли вони під’їхали, вона сиділа на задньому бампері старого пікапа Біллі. Побачивши їх, вона підхопилася, замахала руками. Цієї миті вже стоншений хмарний покрив розірвався і її висвітило променем сонця. Це було так, ніби Бог подав їй свою «високу п’ятірку».

Люсі видала схлип, майже скрикнула. Ремінь безпеки на собі та свої двері вона відкрила раніше, аніж Джон встиг зовсім зупинити «Сабурбен». За п’ять секунд Люсі вже тримала в обіймах