Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

проти «втручання держав-переможниць у внутрішні справи Туреччини», і, як додає де Ногалес, це втручання «триватиме і сприятиме серйозним збройним конфліктам, доки союзники ділитимуть між собою Сирію, Палестину, Аравію і Месопотамію на мандати й протекторати». За тиждень він прибув до військового міністерства і подав прохання про відставку. Цього разу воно було задоволено, причому беззастережно.

Харві Кушинг лежав у госпіталі в Пріе. Цього дня його денщик прийшов до нього із дзеркальцем для гоління і щіточкою для нігтів, а також приніс з собою його мундир, щоб нашити на нього нові знаки відмінності. Саме цього дня Кушинг отримав звання полковника. Деякий час він з подивом вивчав переможні реляції в газетах (подумати тільки, все відбулося так швидко!) і за допомогою голок і нитки позначив на карті просування союзницьких армій. О пів на п'яту пополудні він відсвяткував перемир'я у своїй кімнаті разом з господинею будинку, лікарняним священиком і колегою-лікарем. Але особливого тріумфу вони не відчували. Сидячи перед палаючим каміном, вони пили чай, розмовляли про релігію і про майбутнє.

Ангус Б'юкенен перебував у польовому госпіталі в Нарунйу. Близько тижня тому він разом з іншими стрілками з 25-го Королівського полку фузилерів узяв під командування південноафриканське піхотне з'єднання. Солдати просто впали в апатію від жахливої спеки. Ряди солдатів і носильників рідшали щодня. Одним з таких хворих і виснажених став Б'юкенен. Ще зо два дні він боровся за те, щоб залишитися в строю, незважаючи на лихоманку, і ціною неймовірних зусиль з'являвся на ранкове шикування. Але зрештою зламався і був відправлений до госпіталю: «Я був абсолютно хворий і безнадійно виснажений». Лікарі побоювалися за його життя. Він лежав у хатині й чекав, коли його евакуюють, — спершу в Лінді, потім далі, кораблем, у Дар-ес-Салам. Війна для Ангуса Б'юкенена була завершена. До нього ввійшов чоловік у формі. Це був О'Грейді, який командував військами на ділянці, де раніше бився Б'юкенен. Він сказав хворому декілька дружніх, підбадьорливих слів, поскаржившись, що все так погано. І потім, коли він пішов, розповідає Б'юкенен, «я затулив обличчя руками, лежачи в цій напівтемній низенькій хатині, і розридався як дівчисько».

Олива Кінг перебувала в Салоніках, куди вона щойно повернулася з Англії. (Причина, з якої вона вирушила до Англії: їй необхідно було отримати кілька офіційних дозволів для того, щоб здійснити свій наступний великий проект: створення мережі маркітантських крамниць для задоволення потреб сербських біженців і солдатів, які поверталися.) Поїздка в Англію викликала в ній змішані почуття. Спершу вона почувалася там самотньо і захотіла швидше повернутися назад, але поступово думка про Салоніки почала викликати тугу. Проте вона все ж повернулася і почувалася навдивовижу щасливою. Її частина давно вже була на півночі, переслідуючи розгромлену болгарську армію. (На кінець війни всі ці солдати в Салоніках нарешті отримали можливість зробити щось вартісне, у вересні змусивши Болгарію капітулювати. Незабаром впала Османська імперія, і ланцюгова реакція завершилася на Австро-Угорщині.) Обидві машини Оливи Кінг зникли разом з наступаючими. Її дерев'яну халупку пересунули і спустошили: всі речі були ретельно упаковані та вивезені її сербськими товаришами. Перед поїздкою у звільнений Белград Кінг переглянула все, що було накопичено за ці роки. Більшість вона назвала «мотлохом». Наприклад, викинула цілу скриню зі старим одягом і стоси газет та інформаційних бюлетенів. Усе це більше їй не потрібно.

Для Едуарда Мослі війна завершилася тоді, коли він опинився на борту корабля, що перевозив його з константинопольського полону на свободу, до Смирни. «Все навколо схвильоване й метушливе, — занотовує він у своєму щоденнику. — Кожна секунда полону здавалася мені тривалістю у сто років. Тепер я спокійний і зайнятий психологічним осмисленням того, який же фантастичний кінець у мого вічного ув'язнення». На борту корабля перебували й інші, нещодавно звільнені, військовополонені. Він ділив каюту з чоловіком, який служив артилеристом в Ель-Куті і вдавав божевільного, щоб його відпустили. Коли корабель відійшов від берега, вже стемніло. Контури міста розтанули в ночі. Спершу зникли з очей м’які обриси високих мечетей, потім — гострі голки мінаретів. Мослі спустився до себе в каюту і сидів там разом зі своїм товаришем, покурюючи і прислухаючись до плескоту хвиль. Коли вони знову піднялися на палубу, місто вже зникло за горизонтом. Був помітний лише слабкий відблиск далекого світла: «Там залишився Константинополь, вічне місто, прекрасне і жахливе». Ніхто з них не промовив ані слова.

Паоло Монеллі знаходився на вокзалі Зіґмундсхерберґа, в Північно-Східній Австрії. Він та інші італійські військовополонені давно вже здобули свободу, здолавши своїх спантеличених, деморалізованих охоронців, застосовуючи то аргументи, то силу. Усе було перевернуте догори дном. Деякі з його товаришів поїхали в місто, напилися там, чіплялися до жінок, а інші почали планувати грандіозний рейд на Відень. Італійські солдати, озброєні австрійськими гвинтівками, патрулювали вокзал, допомагаючи відновлювати порядок. Військові ешелони, напхані угорськими солдатами, пролітали повз на всіх парах; іноді спалахувала стрілянина. Австрійські телефоністи працювали в звичайному режимі. Цього ранку Монеллі та кілька колишніх військовополонених слухали австрійського офіцера, відомого своєю дружелюбністю, який перекладав їм умови перемир'я, фразу за фразою. Монеллі відчував величезне полегшення від того, що він нарешті на волі та що завершилася війна, але його не полишала гірка скорбота. «Це стане нашим нещасливим спадком, нашим славетним спадком, — в будь-якому разі, нашим остаточним і безповоротним спадком: ми навіки прикуті до своєї пам’яті».

Кінцеві рядки

10 листопада нас відвідав пастор лазарету і влаштував маленьку бесіду з нами. Тепер ми дізналися про все.

Я теж був присутній при цій розмові, хоча перебував у страшенно збудженому стані. Поважний старий весь тремтів, коли говорив нам, що дім Гогенцоллернів мав зректися корони, що Вітчизна стала «республікою» і що тепер нам залишається тільки молити Всевишнього, щоб він послав благословення на всі ці зміни і щоб він на майбутні часи не залишив наш народ. Наприкінці промови він визнав за свій обов’язок — мабуть, це була його внутрішня потреба, яку він не мав сили подолати, — сказати хоч кілька слів про заслуги імператорського дому в Пруссії, Померанії, та й в усій Німеччині. Тут він не зміг стриматися і тихо заплакав. У маленькій аудиторії запанувала глибока тиша. Усі були страшенно засмучені та зворушені. Плакали, здається мені, всі. Оговтавшись, поважний пастор продовжував. Тепер він повинен нам повідомити, що війну ми змушені завершити, що ми зазнали остаточної поразки, що Вітчизна вимушена здатися на милість переможців, що результат перемир'я цілком залежатиме від великодушності наших колишніх супротивників, що мир не може бути іншим, як дуже