Читати книгу - "Морфій"

Я Константи Віллеманн, і то вже щось, але цього ще мало, щоб мірятися з таким полковником Штайфером.

Біля нього я не був ніким. Із кимось, хто був би ніким, Штайфер не сидів би ні за столиком, ані в лазні, я був кимось, але кимось меншим, бо він полковник Штайфер і може багато, скажімо, зажадати від мене мою автівку, а я підпоручник резерву Віллеманн і можу тільки слухняно пристати на його бажання, нічого більше не можу.

У цьому немає нічого поганого, нічого страшного, це не якесь приниження. Нічого болісного. Не буває ж так, аби люди сиділи собі за столиком і сиділи там як рівні з рівними. Хіба коли між товаришами, та й то дуже близькими, та й то нечасто. То й нічого поганого.

Я Константи Віллеманн, та й по всьому, нічого більше. В ієрархії стада я далеко позаду полковника Штайфера.

І тим солодший мій тріумф над ним, тут і зараз, за цим столиком, де сидить він, і Дзідзя, і я, і він про той тріумф не знає, а ми знаємо, моя маленька, таємна перемога.

Але я бачу, він відчуває: щось не до ладу. Щось тут неадекватне тому, що повинне лежати в незримій основі людського буття.

— Ну то я буду з вами прощатися, — вивішує білий прапор Штайфер.

І ми прощаємося. Підводимося. Подаємо руки. Дзідзі Штайфер, звісно, цілує руку. До побачення, неодмінно, до побачення, ще не раз будемо бачитися, правда ж?

— О, звісно: я запрошую, — огризається наостанок, накидає тренч на плечі, на барі оплачує рахунок і, кланяючись іще раз, виходить.

А ми з Дзідзею пересміхаємось, бо не треба говорити, не треба нічого з’ясовувати, бо все зрозуміло.

— Сюди я з ним не приходила, — каже Дзідзя. — Сюди я приходила подивитися на нього. Іноді він мене навіть не помічав. Сидів тут зі своїми товаришами, я кількох навіть упізнаю, там, позаду тебе, але зараз не оглядайся, бо котрийсь може запримітити мене і зрозуміють, що ми про них говоримо, потім подивишся. Ну то він сидів тут, сидів зі своїми товаришами, вони пили, сперечалися, сварилися, не боронили мені сюди приходити і дивитися на нього, якщо мене помічав, то тільки раз підносив до мене чарку, от і все, ніколи не підходив, не починав розмову, я зазвичай виходила перша, але якщо йшли його товариші, то він не залишався, виходив із ними, ледь кланяючись мені від дверей. Я думала, що нині він буде тут. Він завжди приходив о цій порі. Але його немає.

Я замовив іще вина, подав Дзідзі цигарку, ми закурили.

Я знав, тепер я знав, отепер знав, знав дуже добре, що вона це не каже для того, щоби викликати в мене заздрість, я й не почував заздрощів, ні на одробину не відчував заздрощів, той її угорець належав до іншого світу, до світу без мене; я був осібним світом.

— Ходімо на прогулянку, — запропонував я.

Бо що ж іще нам робити? Наші розвідницькі обов’язки було виконано в ту мить, коли Штайфер передав нам інструкції, заховані в шматку мила для гоління. Потяг відходить надвечір. Я глянув на годинник: шістнадцята. Саме для того, щоби прогулятися, потім повечеряти, повернутися в готель і зібратися на вокзал.

Ми вийшли. Дзідзя мене вела, а я дозволяв мене вести, тож ми пройшлися Пештом до базиліки Святого Стефана, тоді на метро під вулицею Андраші аж на Гітлер Адольф тер, тобто на площу того самого Гітлера, вельми гарну, зрештою, де ми бачили чотирьох польських офіцерів, із них троє були геть п’яні й вельми веселі, один був поважний і смутний, тож ми не балакали польською, бо наша прогулянка належала до іншого світу, наша прогулянка була нормальною прогулянкою в нормальному місті, а не втечею після поразки. Ми були тут так, як був би кожен нормальний європеєць від Риги до Палермо, ми навіть порішили на тому, щоби про всяк випадок рекомендуватися віденцями, щоб не нависав над нами чорний, страшний одіум поразки.

З площі Гітлера пішки ми перейшли на площу Героїв, котрі, величезні, зелені від шляхетної патини, оточували вузьким кінним колом архангела Гавриїла (як пояснила Дзідзя) на колоні — Арпад і його вожді, а широким колом навколо площі стояли піші герої, герої мадярської історії від святого Стефана до Франца-Йосифа.

А я знав, що не належу до того світу героїв, кінних і піших, хоча й воював кінно: вони служили, чи принаймні те, що від них зосталося в колективній пам’яті угорців, служило: родові, племені, королеві, вітчизні, коли вони собі ту вітчизну вигадали. Я не служу. Я Константи Віллеманн, і це означає, що я Константи Віллеманн. Нічого більше. Немає жодного «чому я є» або «нащо я є». Я ніби троянда: троянда квітне, тому що квітне, немає в ній «нащо». Я Константи Віллеманн, тому що я Константи Віллеманн, це мене всього окреслює і всього описує. Я в цьому світі ні для чого іншого, крім як для того, аби бути. Виконувати накази Інженера, але не служу нікому, ні йому, ні Польщі, ні організації; моє буття слугує моєму буттю.

На метро ми повернулися аж на площу Верешмарті, а далі вже йшли пішки, набережним бульваром, спершу попід руку, а потім обійнявшись, проминули Ланцюговий міст, вийшли аж на острів Маргарити, на якому в залишках жовтневого сонця сіли на лавці.

— Я хочу цілуватися з тобою, — сказала Дзідзя, і я поцілував її, ігноруючи скособочені міни двох матрон, що їхні сукні було пошито ще, певно, за Франца-Йосифа.

Я поцілував Дзідзю, і це було позбавлене «нащо» і «з якою метою», я цілував Дзідзю, щоб її цілувати.

А потім ми встали з лавки і з-за повороту прогулянкової стежки вийшли просто на ресторан із терасою, із якого краєвид на Дунай і мости над Дунаєм, і не було ніяких польських офіцерів, що ми вважали перевагою, бо не хотіли, щоб нам нагадували про побіжність цього вечора і про моє неминуче повернення до зґвалтованої, закритої в собі Варшави, до її холодних, вологих квартир, до першого снігу, до заклеєних навхрест вікон, згаслих ліхтарів і бруківки, повидертої так, ніби вулиці нагло захвилювалися, збурилися.

Варшава була далекою, такою далекою, ніби її й зовсім не