Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

І ті кілька секунд, які тривали обійми, а також ще трохи після них, я почувався чистим, як вітерець, що надходив з моря.

«Беріть, що дають, — сказала десь Вірджинія Відаура. — І часом цього має бути досить».

Ще одинадцять днів по тому було дано дозвіл на голкокидок, який повернув мене на Світ Гарлана; більшу частину цього часу я провів, тусуючись у «Гендріксі», де дивився новини та мучився дивним почуттям провини через своє неминуче відбуття. У публічному доступі опинилося дуже мало реальних фактів про загибель Рейлін Кавахари, тож її висвітлення у ЗМІ було крикливим, сенсаційним і здебільшого неточним. Спеціальне розслідування ООН залишалось оповитим завісою таємниці, а коли нарешті почали ширитися чутки про майбутнє прийняття Резолюції 653, їх майже неможливо було пов’язати з тим, що відбулося раніше. Ім’я Банкрофта не згадали жодного разу, та й моє теж.

Я більше ніколи не говорив з Банкрофтом. Дозвіл на голкокидок і зобов’язання щодо перечохлення на Світ Гарлана доставила мені Уму Прескотт, яка, хоч і поводилася досить приємно та запевнила мене, що умови мого контракту буде дотримано буквально, також передавала дещо загрозливе послання: я маю більше ніколи не намагатися спілкуватися з жодним із членів родини Банкрофтів. Причиною цього, за словами Прескотт, був мій обман щодо історії з «Розрядись», порушення мого хваленого слова, та я був надто розумний, щоб у це повірити. Я бачив це на обличчі Банкрофта по той бік допитової камери, коли з’ясувалося, де насправді була та що насправді робила Міріам під час нападу на «Голову у хмарах». Цей старий покидьок попри всю свою дешеву метівську ґречність просто замучився ревнощами. Я замислився, що він зробив би, якби йому довелося переглянути всі видалені файли «Гендрікса», створені у спальні.

Ортеґа відвезла мене до Центру Бей-Сіті в день голкокидка, той самий день, коли Мері Лу Гінчлі завантажили в синтетика для трибуни свідків на честь першого слухання з приводу «Голови у хмарах». На сходах, що вели до вестибюлю, скандували щось натовпи, яким протистояла вервечка похмурих поліціянтів громадського порядку ООН. Коли ми продиралися крізь журналістів, над нашими головами підскакували ті самі неоковирні голографічні плакати, які я запам’ятав зі свого прибуття на Землю. Небо над нами було зловісно-сіре.

— Клоуни срані, — прогарчала Ортеґа, відіпхнувши ліктем з дороги останнього демонстранта. — Якщо вони спровокують охоронців порядку, то пошкодують про це. Я вже бачила цих хлопців у дії, і це страшно.

Я обійшов бритоголового молодика, який жорстоко гамселив небо одним кулаком, а в другому тримав генератор плаката. Голос у нього був хрипкий, і він, здавалося, доводив себе до шаленого трансу. Я нагнав Ортеґу й відчув, що добряче захекався.

— Тут замало організованості, щоб це було реальною загрозою, — сказав я, перекрикуючи натовп. — Вони просто галасують.

— Так. Що ж, це ще ніколи не зупиняло охоронців порядку. Імовірно, вони розтрощать парочку черепів просто з принципу. Блін, оце так гармидер.

— Така ціна прогресу, Крістін. Ти ж хотіла Резолюції 653, — я показав на море сердитих облич унизу. — Тепер ти її отримала.

Один з чоловіків у масці та бронежилеті вийшов з лав і спустився зі сходів, припіднявши збоку спеціальний кийок. На плечі його кітеля була малинова сержантська риска. Ортеґа показала йому жетон, і після нетривалої розмови на підвищених тонах нас пустили нагору Вервечка розступилася перед нами, а далі були подвійні двері до вестибюлю. Важко було сказати, що працювало з плавнішим автоматизмом — двері чи вбрані в чорне безликі постаті, що їх стерегли.

Усередині було тихо та похмуро, а крізь панелі в даху було видно грозове світло. Я оглянув спорожнілі лави довкола й зітхнув. Із усіх планет, незалежно від того, що ви зробили там на краще чи на гірше, їхати завжди доводиться однаково.

Самотою.

— Тобі потрібна хвилинка?

Я хитнув головою.

— Крістін, мені потрібне ціле життя. А може, і трішечки більше.

— Не встрявай у халепи — може, й доможешся свого.

В її голосі, наче труп у басейні, плавала претензія на гумор, і Крістін, напевно, зрозуміла, як це звучить, тому що речення раптово урвалося. Між нами зростала якась ніяковість, щось таке, що почалося одразу після того, як мене перечохлили в тіло Райкера для комітетських слухань у реальному часі. Під час розслідування ми були надто заклопотані, щоб багато бачитись одне з одним, а коли провадження нарешті закінчилося, і всі ми поїхали додому, ці почуття нікуди не поділися. Було кілька бурхливих злягань, які, щоправда, приносили лише поверхове задоволення, але навіть вони припинилися, щойно стало ясно, що Райкера виправдають і випустять. Спільне тепло, що з’явилося між нами, тепер вийшло з-під контролю, було небезпечним, як полум’я розбитого штормового ліхтаря, і, намагаючись за нього втриматися, ми обоє лише боляче обпікалися.

Я повернувся й відповів їй ледь помітною усмішкою.

— Не встрявати в халепи, так? Те саме, що ти сказала Трепп?

Це був жорстокий удар, і я це знав. Усупереч усьому виглядало на те, що Кавахара нічим не влучила у Трепп — лише зачепила її станерним променем. Осколковий пістолет, як я згадав, коли мені про це сказали, був переведений на мінімальне розсіяння якраз перед тим, як я прийшов на зустріч із Кавахарою. Просто пощастило, що я так його й залишив. Коли на «Голову у хмарах» прибула хутко викликана команда криміналістів ООН, аби дістати докази під керівництвом Ортеґи, Трепп уже щезла, як і мій грав-тримач із турелі відбору атмосферних проб, якою я проліз на борт. Я не знав, що сталося: чи то Ортеґа з Баутістою вирішили, що найманку слід відпустити, зважаючи на свідчення, які вона могла дати щодо «Панамської троянди», чи то Трепп просто пошкандибала геть зі сцени, поки туди не дісталася поліція. Ортеґа нічого не розповідала, а спитати її напряму я не міг: надто мало залишилося від нашої колишньої близькості. Тепер ми вперше відкрито це обговорювали.

Ортеґа насупилася.

— Ти просиш мене поставити вас на один рівень?

— Я нічого в тебе не прошу, Крістін, — я знизав плечима. — Але я, хай там як, не бачу великої різниці між нею та собою.

— Якщо ти й далі так думатимеш, то для тебе нічого ніколи не зміниться.

— Крістін, і без того нічого ніколи не змінюється, — я різко тицьнув великим пальцем на юрбу надворі. — Завжди будуть отакі дебіли, що ковтатимуть алгоритми вірувань цілком, щоб