Читати книгу - "Двічі графиня та двічі генерал"

— Сподіваюся, зміїний не від того, що варитиме його тобі змія? — підтримала його веселий настрій Софія.

— Як знати, — задумливо мовив граф, — у індіанців зустрічаються різні клички, і можливо, я стану яким-небудь Соколиним Оком, а ти — Мудрою Змією.

— Ти приноситимеш мені з полювання пір’я, шматочки шкур диких тварин, різнобарвні камінчики, а я зроблю собі шикарне індіанське вбрання з намистом, у волосся вплету пір’я, а обличчя розмалюю фарбами.

— Ну от, як завжди все закінчилося вбранням, — засміявся Станіслав.

— Але ж я повинна бути найкращою у племені! Інакше ризикую бути з’їденою своїми суперницями.

Старші сини графа Станіслава не тільки підтримували переїзд, але, схоже, для хлопчиків це стало мрією їхнього життя. Принаймні, такий висновок зробив граф із листування з ними. Вирушати до Америки з порожніми кишенями було б нерозумно, тому граф Станіслав запропонував Жозефіні продати частину земель, а решту залишити собі. Але відповідь Жозефіни перевернула все з ніг на голову. Жозефіна розуміла, що якщо Станіслав з синами переселяться за океан, вона втратить їх хай не назавжди, але дуже надовго. Та й інші діти будуть відірвані від батька. І з двох бід вона вибрала меншу. Коли Станіслав їхав до Гамбурга зі своєю грекинею, у неї ще жевріла надія, що їхній швидкоплинний роман скоро закінчиться. Тепер вона розуміла, що помилилася. А якщо чоловіка повернути вже не можна, потрібно, щоб діти не постраждали. Це ж станеться тільки в тому випадку, якщо Станіслав повернеться до Тульчина, нехай і з ненависною їй жінкою. Звичайно, всього цього графиня Жозефіна не написала. Вона повідомила, що, незважаючи на всі й старання, їхні маєтки приносять усе менше доходу. Підлі управляючі, схоже, обманюють її. Тому вона прийняла рішення переїхати до свого маєтку в Петербурзі і назавжди поселитися в столиці. Графа Станіслава вона просить повернутися до Тульчина і взяти кермо управління у свої руки. Заважати йому в особистому житті вона не збирається. І хоча Жозефіна нічого не писала про розлучення, це вже був крок назустріч.

Одночасно графиня Жозефіна написала листа імператриці Катерині, і незабаром граф Станіслав отримав звістку від Зубова. Фаворит писав, що Катерина, як і раніше, дуже поважає графа й генерала Потоцького, запрошує його особисто до Петербурга для вирішення деяких питань і зацікавлена в його поверненні до України. Казна цього року отримала менше прибутку від земель Потоцьких, і це дуже пригнічує монархиню.

Софія побачила, як загорілися очі Станіслава після отримання цих листів. І вони негайно вирішили, що на таких умовах повернення до України — найкращий варіант.

Граф Станіслав призначив від’їзд спочатку на травень, потім переніс його ще на місяць. Крім продажу будинку, він постійно спілкувався в порту з купцями, шукав собі союзників для торговельних угод, укладав якісь договори, цікавився рухом різних товарів, дізнавався, чи приходять сюди кораблі з Херсона і кримських портів. Як він пояснював Софії, включив на повну потужність свій гнучкий і розважливий розум, бо кожен новий день, проведений у цьому портовому місті, в подальшому може призвести до збільшення їхніх доходів, до їхнього процвітання.

Двічі чи тричі графиня Софія відвідала з графом Станіславом порт. Вона з цікавістю спостерігала, а іноді навіть дивувалася, як Станіславові вдавалося так добре орієнтуватися у місцевих справах, в усіх тонкощах і при цьому швидко приймати рішення.

Софії переїзд давав надію, що вона, нарешті, стане дружиною Станіслава, та й сам граф дуже бажав цього. До Тульчина вони вирішили повертатися нарізно: граф морем вирушає до Петербурга і вирішує там усі свої питання, а Софія з дітьми і всією прислугою сухопутним шляхом прямує до Львова, де її очікуватиме адвокат графа де Вітте, щоб довести до кінця шлюборозлучний процес (про це граф Йозеф написав Софії).

До Любека вони дісталися разом, звідти повинен був вирушати корабель до Петербурга. Море злегка штормило, і це дуже непокоїло Софію. Вони обнялися у прощальному поцілунку.

— Мені без тебе буде дуже самотньо, — мовила Софія, і на очах у неї з’явилися сльози. — Я сумуватиму.

— Через два, максимум через три місяці ми знову з’єднаємося і заживемо щасливо.

Графиня Софія ще довго стояла на причалі, проводжаючи поглядом корабель. Після двох років, проведених разом, доля ненадовго розлучала їх. Вони ще не знали, що мине не два-три місяці, а більш ніж півроку до їхньої наступної зустрічі, і що єдиною втіхою, єдиним засобом спілкування на цей час стануть листи…

5 липня 1795. Берлін. Софія — Станіславу

«У вчорашньому своєму листі я нічого не написала тобі, mon ami,[2] про Берлін. Я прибула сюди якраз у той момент, коли пошта вже відходила, й не хотіла втрачати нагоди вислати тобі з нею свої новини, тому посилаю тобі цей лист у такому вигляді, як написала його в дорозі. Не можу тобі передати, як я непокоїлася за тебе, знаючи, що ти в морі. Ти казав, що нема чого боятися; заприсягаюсь Богом, що це дуже страшне відчуття — знати, що життя людини, яку ти любиш над усе на світі, залежить від примхи мінливої стихії. О ні, mon bon ami, я більше ніколи не погоджусь на щось подібне, ти більше ніколи не вирушиш без мене в морську подорож! Зараз я вже трохи спокійніша, бо сподіваюся, що ти нарешті в Петербурзі, але для цілковитого заспокоєння мені потрібні вісті від тебе; а щоб їх отримати, доведеться почекати щонайменше два тижні, бо я зможу отримати твої листи тільки у Львові…

Сьогодні вранці я була з Котулею на фабриці порцеляни. Посилаю тобі філіжанку замість тієї, що розбилася, а також каламар, на заміну того, з Тульчина; правда, mon bon ami, що ти волітимеш каламар від мене, бо завжди згадуватимеш мене, коли твої розумні думки пером на аркуші паперу перетворюватимуться на чорнила з цього каламару? Костусь замовив мисочку для тебе, але ти отримаєш її лише за три місяці