Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Біля столу сиділо кілька чоловіків, з якими вона щойно познайомилась. Коли ми, втомившись від довгих, порожніх, виснажливих розмов, які нам накидала панна Ерна, почали жартувати й поводитись по-людському, вона вже всіх називала на ім’я, бо встигла запам’ятати, як хто зветься. Вона вже не завдавала собі клопоту доточувати до звертання ввічливе «пане», а ставилась до нас як до своїх колег, як до молодих акторів. Вона прикидалась товариською, бо так було найлегше справити враження відвертої, невимушеної, порядної і простої. Вона трималась, мов хлопець, з чого присутні робили висновок, що з нею легко знайти спільну мову. Вона була весела, що породжувало віру в її темперамент. Вона терпіла двозначні жарти, навіть сама викликала їх, — і нам здавалося, що їй чужа будь-яка манірність. Вона нібито щиро хвалила тих акторок, про яких заходила мова за столом, і ми зробили з цього висновок, що вона не заздрісна. Вона глузувала з акторського ремесла, і ми повірили, що вона не шанолюбна. Вона зважала на думку інших, тому здавалася справедливою. Вона навіть питала в декого, як він дивиться на те чи інше, і ті, до кого вона зверталась, були цим потішені. Коли вона починала говорити, то ставала гарною. На щоках у неї проступав темний рум’янець, у карих очах з’являвся золотий блиск, вона крутила голівкою так жваво й артистично, що кучері мальовниче спадали на чоло і теж веселилися разом з нею. Вона часто знаходила привід погладити голову чутливою рукою, яка ніби мала свій власний розум, — цей порух кожну жінку робить вродливою, він дуже інтимний, наче перший крок до роздягання.

Я не сумнівався, що Арнольд кохав її, але й так само не сумнівався, що вона була цілком байдужа до нього. Вона ставилась до нього приязно, але в тій приязні було хіба на кілька градусів більше тепла, ніж у її ставленні до інших. Він мав подавати їй пальто, діставати олівця, тримати дзеркальце, підіймати хусточку, проводити її додому. І я ще ніколи не бачив Арнольда щасливішим. Він, як і більшість чоловіків, уявляв собі, що за ті дрібні послуги, яких Ерна вимагала від нього, в майбутньому його чекає велика винагорода; що швидкий погляд, яким вона з ним обмінювалась, означає порозуміння, хоч насправді вона тільки перевіряла його тим поглядом.

Але навіщо він їй був потрібен? Він, службовець управління фінансів і вболівальник, не мав грошей, не мав ніякої ваги і надії на майбутнє. Якщо Ерні і треба було чоловіка, то не Арнольда, що заважав їй. Чому вона не дасть йому знати, що байдужа до нього? Я аж згодом зрозумів, чому. Я побачив, що Ерна шукала не тільки тих, хто допомагав би їй робити кар’єру, а й служників, яким не треба віддячувати.

У подальші дні Арнольд змінився. Він ще не передчував, що його чекає. Тим часом він став самовпевнений. Його вже не гнітила думка, що він зайвий на світі. Він втручався в розмову тих, яких досі тільки шанобливо слухав. Навіть брав участь у грі. Здавалося, що він більше не хотів бути вболівальником.

Службу він кинув. Сказав, що хворий, а потім написав листа радникові Кронауеру, в якому повідомив, що змушений відмовитись від кар’єри урядового службовця. Це був той лист, якого він почав писати ще тоді, коли я зустрів його в кав’ярні. Тепер він шукав приватної і, як він казав, «тимчасової» посади. Не знайшовши її, він відмовився від кімнати й знов перебрався до батьків. І твердо, як здатні тільки закохані, заявив батькам, що не хоче бути службовцем.

Бідолашному старому Ціпперові допомогла його незмінна нерозумна віра: все, що трапляється з його сином Арнольдом, обертається йому на користь. Коли Арнольд переконався, що не може далі лишатись на службі, то це доводить, що він там нічого не досягне. Коли Арнольдові здається, що пора закохатись, то тим краще. Але про те, що Арнольд перестав ходити на службу саме тому, що закохався, старий Ціппер не знав, його наївність насамперед виявлялася в тому, що він був нездатний побачити найочевидніших причин будь-якої події. Він вірив, що Арнольд думає так само, як він. Арнольд залишив прекрасне місце, бо зневірився, що його там колись оцінять по заслузі. Що ж інше могло спонукати його на такий крок? Тільки це! Отже, Арнольд зробив добре.

Жінка, в яку Арнольд закохався, мала бути незвичайною. І старий Ціппер палко хотів побачити її. Він пам’ятав її ще з сілезького курорту і вже полюбив за самими згадками.

— Правда ж, вона русява? — спитав він, бо йому подобалися русяві.

— Ні, шатенка, — відповів Арнольд, бо не хотів сказати, що вона чорнява.

— Але я добре пригадую, що очі в неї ясні.

— Так, — погодився Арнольд, щоб не сперечатися з батьком, — коли вона сміється, очі в неї стають ясні.

— Мабуть, вона стала високою і повною?

— Ні, залишилася низенькою і тендітною.

— Авжеж, — сказав старий Ціппер, — теперішня мода вимагає, щоб жінка була тендітна. Вона справді хоче стати артисткою?

— Так, а чому б ні?

— Тоді вам, мабуть, не можна одружуватись?

— Не обов’язково. Хто ж каже про одруження!

— Певне, що не обов’язково, — погодився старий Ціппер, що завжди стояв за розхитування звичаїв. Він не був реакціонером, ішов у ногу з часом.

Ерна кілька разів приходила до Ціпперів. Чому ж їй не приходити? Вона виросла в такому самому будинку. Але тепер хотіла покинути його. Вона ненавиділа незграбну ніжність свого батька, міщанську зарозумілість матері, її вічну дратівливість, сцени, які вона робила чоловікові, коли той привозив з подорожі надто скромні подарунки, її постійний острах, що хтось ставиться до неї не досить «уважно».

Як їй найшвидше втекти з такого дому? Панна Ерна відкрила в собі «внутрішнє покликання», проти якого не могли нічого вдіяти ні добродушний батько, ні шанолюбна мати. Потім виявилося, що в неї вистачило розуму навіть озброїтись талантом. Немає нічого неможливого.

Тепер вона жила вже «власним життям», якого завжди прагнула. Не треба було нікому звітувати,