Читати книгу - "Вибрані твори"

навздогін. Але в скарбницю, якій ціни нема, заховану так далеко, що її не змиють потоки інших пристрастей, кладуться дорогоцінні спогади («Вірність»): Так часом хтось у невимовній вірі, Яку не вбити ні рокам, ні втомі, Пильнує квіти у порожнім домі І сум кімнат самітним кроком мірить.

У чотирьох рядках дано образ, сповнений глибоким настроєм; далі — поглиблення і мистецьке завершення в символічній картині: перед вікном шумлять тополі; кривавий захід; на столі розгорнена книжка, що чекає на того, хто, може, не повернеться ніколи. Звичайна тема — кохання, але поетка знайшла для нього нові, невицвілі барви. Так, буває, вранці, коли глянеш у вікно, тебе раптом вразить біле дерево, що за ніч несподівано розквітло весняним квітом.

Може, дехто скаже, що в поезії Теліги та ніжність, яка не до лиця нашим дням. Адже ж звучать в ній і такі рядки:

Заметемо піском глибокі межі, Перейдемо крізь дикі води — бродом, Щоб взяти певно все, що нам належить...[3]

Але нехай сама поетка відповість на це своїми ж словами:

Не лев, а діва наш відвічний знак,

Не гнів, а ніжність — наша вічна сила.

Побажаємо ж нашій квадризі переможного лету на перегонах Фебових і перестережім поетів її від одної тільки небезпеки — надмірної плодючості. Кожному з нас слід би викарбувати в пам’яті слова Рільке, найбільшого з ліриків, що радив не хапатися, а протягом довгого життя збирати полин і солодкість, вбирати в себе спогади про дитячі радощі і смутки, про розлуку, ранки над морем, мандрівки під зоряним небом, ночі кохання і ночі, пере-буті коло смертного одра. Але не досить мати тільки спогади: «Лише тоді, коли вони перетворились в тіло і кров, рухи і погляди, стали безіменними, невідривними від нашого «Я», — лише тоді може статися, що несподівано, в якусь рідку хвилину, виникне й спливе над ними перше слово поеми».

Хто вміє чекати та не боїться йти кам’янистою стежкою, тому відчиниться брама зачарованого замку, що його таємничі вежі вдалині зависочіли над хмарами.

Із статті: «Ще раз про сіре, жовте і про Вістникову квадригу». «Вістник», Львів, 1935, ч. 6, червень.

Олег Штуль. З ритмом життя

Це саме література є тією областю, де, передусім, скупчуються центри національного здоров’я.

Є. Маланюк

Коли життя нації зредуковане до справ духовних, коли вона не може рости вширину й довжину, нічого іншого не залишається, як рости вгору, як перегрупувати національну енергію і скупчити її на царині духу. У цьому полягає нині історична відповідальність української літератури.

Здається, нема нікого, хто не погодився би з цим твердженням. Протягом віків література формувала обличчя світу. Вогненні язики літератури викликали вибухи революцій, піднімали мертвих з глибоких гробів. Ми це знаємо по собі прекрасно. Знають це й червоні росіяни, що з диким свистом нищать наші таланти, даючи рівночасно можливість розвиватися своїм...

Росіяни на місце знищених Зерових, Хвильових, Бажанів саджають своїх Пушкінів, саджають дуже квапливо й з криком: «Подивіться, що за краса — це найкраще в світі». Їхня мета: переконати нас, що ми можемо жити лише їхнім мистецтвом.

А тим часом росте, на щастя, наше разом з українською нацією, пробудженою громом революції 1917 р., нова українська література, що йде з ритмом життя, а ритм життя іде разом з літературою. Взаємна залежність очевидна. «Моя теорія замикається у твердженні, що життя значно більше наслідує мистецтво, як мистецтво життя», писав Оскар Уайльд. І далі він же: «Життя — це найкращий, єдиний учень мистецтва».

Ця нова література, що її печать лежатиме на нас, що здобудемо майбутнє нацїї, дуже мало знана. Ця література, це передовсім літературна група «Вістника».

На цьому місці хочемо приглянутися до творчості єдиної серед