Читати книгу - "Повiя"

- От тобi й на! - розвiв руками Кирило. - Вибачте мене, панночко. Сама на таке навела та ще i мене страмить. Отак, як бачите! Дурна, зовсiм дурна баба! їй однiй, може, й добре було за панства, так вона дума, i всiм так. Тепер, правда, трудно, дуже трудно жити, так те ж хоч знаєш, що нiхто не стоїть за твоєю душею, нiхто тебе нi арапiйком не вчисте, нi на стайню не поведе. Бува, правда, i голодно, i холодно, зате вiльно. Вiльно тобi як хоч жити: боїшся бога - по правдi живи, а не боїшся - ну, тодi як знаєш.

- А хiба баба Оришка неправду сказала, що тодi ви знали одного пана i його береглися, а тепер кожного стережись, - обiзвалася Христя.

- Та, бачите, i тут є трохи не так. Боялися пана, правда, боялися, та й свого-таки брата стереглись, щоб не пiдкусив, бува, перед паном. I тепер стережись. Тодi тiльки шкури стерегли, а тепер - кишенi. Он у чiм усе дiло.

Знову перед Христею одкрився iнший свiт, iнший погляд на життя, не такий гiркий та непривiтний, який лила баба Оришка. Досi їй нiчого такого i в голову нiколи не западало. Тепер вона почувала, як з хвилинами старiшала на цiлi десятки лiт. їй стало якось яснiше на душi, веселiше на серцi, вона наче росла, пiднiмалася, виростала цiлою головою вище всього миру i озирала людей з своєї високостi.

- Може, й ви, Кирило, вип'єте стакан чаю? - ласкаво запитала вона його, бажаючи побалакати з таким утiшним чоловiком, їй пригадався той час, коли її Кирило одводив у мiсто на службу. Як вiн i тодi її утiшав i яким вiн добрим здався.

- Коли ваша ласка, панночко, то можна стаканчик випити, - одказав Кирило.

- Сiдайте ж. Я зараз.

I Христя метко налила Кириловi чаю i посунула до його.

- Сердита моя стара, палка, як порох! - почав Кирило. - А все скажу, що дурна. Якби вона звiдала те, що менi приходилося звiдати, може б, i порозумнiшала, а то - баба, та й годi. Примiрно, каже, тепер гiрше стало, чим колись давно було. Ну, гiрше, то й гiрше. Та хоч сама ж ти не роби людям гiркого. Нiт же, по її гiрко, а вона ще й сама гiрчить.

- Як сама? Кому ж вона яке лихо заподiяла? - здивувалася Христя.

- Хiба мало було! Та от i ви бачили недавнечко. Пiдбила ж пана ставок та городи Вовковi та Кравченковi вiддати. Зиiсно, воно на перший погляд i добре - то землею дурно володiли, а то оренди сiмдесят п'ять рублiв дає. Тiльки, по-моєму, воно не по-божому… нi, не по-божому. Пановi воно нiчого яе стоїть, а слобожанам то потрiбна рiч. Дуже потрiбна рiч, хоч семидесяти п'яти рублiв i не стое.

- А чого ж тi сiмдесят п'ять рублiв дали? - спитала Христя.

- Щоб тi кровопiї не дали! Вони знають, де раки зимують: не на молоцi, то на сироватцi своє здобудуть! Їм треба громаду скрутити. От що їм треба. Веу сього вони б не скрутили, бо в людей t водопiй свiй, i город е. А тепер скрутять. Та вже такi як пiймають у лапки, то хоч би з душею пустили. Шкода людей! Не по-божому. Нi, не по-божому! - замовив Кирило, припадаючи.до чаю.

- Та я ще й другого боюся, - передихнувши, почав Кирило.

- Чого? - спитала Христя.

- Коли чоловiковi нiчого теряти, то вiн на все рiшиться.

- На що ж? На що? - запитала швидко Христя.

- На все.

- Як, i зарiзати можуть?

- Та як рiзати, то то, певно, i самому треба виставити. А от темної ночi пiвня пустити, то iнша рiч.

- Як то пiвня? - не догадалася Христя.

- Так. Позвозять, примiрно, хлiб у тiк. Тiльки що збираються молотити, я тут не знать звiдки огонь узявся - i все дощенту згорiло.

- Так вони пiдпалять? - злякавшись, скрикнула Христя.

- Я не кажу, що певне се вони зроблять, тiльки у других буває. Коли з ними не по-божому, то й вони не по-людському! -додав вiн, допиваючи чай. - Спасибi вам, - подякував Кирило, пiдводячись.

- А може, ще стаканчик? - попитала Христя.

- Нi, дякую. Пора спати, бо завтра рано вставати. На добранiч вам! - уклонившись, сказав Кирило i пiшов з хати.

Христя зосталася сама у хатi. Сама бiля самовару, над стаканом чаю, котрий, недопитий i холодний, стояв коло неї. Нащо його допивати, коли нi З ким допити? Одинока, з своїми самотнiми думками, вона сидiла за столом. Вiд нагорiлої свiчки здiймався неясний свiт, з дверей i розчинених вiкон розливався морок по хатi, ходив легенький вiтерок i хитав той свiт i ту темноту, а разом Христинi думки… А вони, наче голуби, розсипалися по сiрiй сутанинi куткiв i звiдти свiтили то темними очима пригаданих людей, то обзивались до неї своїми глухими голосами.

Ще нiколи Христi так не було, як сьогоднi. Випадки цiлого дня i перекази вечора становили її в такi постанови, в яких вона досi нiколи не була або нiколи не звiдувала. Життя, справжнє життя заглядало їй у вiчi своїм суворим поглядом, будило такi думки, котрi нiколи не западали в її голову, здiймали такi питання, котрi вона досi нiколи не чула. Одинока, на всiм свiтi одинока, тепер повинна розiбратися серед своїх важких думок, повинна рiшити, що вона серед сього бурливого моря, куди їй напрямити свiй легкий човен по кипучих хвилях життя? Важкi то питання! I з могучим розумом людям часом не пiд силу, а то їй, безталаннiй, наодинi! Недаром сунуться її безсилi руки з столу на колiна, клониться i пада важка голова на високi груди, блiда немiч укриває рожеве личко, закриваються яснi очi. А думки пiдхопили на свої легкi крила i мчать, мчать ген у рiзнi сторони; то ткнуть її у пройшлу бувальщину, освiчуючи iншим свiтом, - то вона була гiрка та непривiтна, а тепер здається ще непривiтнiшою, бо винуватить сама себе Христя у таких випадках, в яких вона не почувала себе винуватою… То зостановиться на теперiшньому часi - i здається вiн їй такий обридлий та безодрадний. То Знову понесеться у будучину шукать мiсця для себе. Почувалося - нема їй мiсця такого, немає кутка нагрiтого! Повiя… Повiя… як вiтер вiється по полю, як птиця носиться по вiтру, так вона по бiлому свiту. Розумний чоловiк Кирило, та