Читати книгу - "Повiя"

уздрiла своє дворище, їй пригадалася недавня розмова з Горпиною. У її хатi - жид шинкар, а в душi - християни… Хiба не правда? Свята правда! Он куди воно iшлося, он до чого привела її слiпа доля. I це пiсля того, що вона перетерпiла, що їй прийшлося пережити! Он для чого її родили, годували, кохали!

Життя стало перед нею своїм гострим ребром. По йому високi гори та глибокi яри. Тiльки що збереться вона на самий шпиль, як уже знову летить сторч головою. Де ж їй пристановище? Де той спочинок, пiд котрий склоне вона свою задурену голову? Там, у землi, де батько-мати, де всi уже не одну сотню лiт лежать та тлiють? I для сього жити, для сього мучитись, терпiти?! "Ох, життя, життя!" - зiтхнувши, прошептала вона i склонила свою молоду голову на високе лоно. Так клониться розцвiвша квiтка додолу, так гнеться її тонке стебло.

Всю дорогу Христя була смутна та невесела, наче у воду опущена, нiкому слова не проронила, нi до кого ве обiзвалася. Як склонила голову, коли виїхали з Мар'янiвки, та й до самого Куту не розгиналася. Нi широке поле, прикрите промiнням западаючого сонця, нi дрiмучий лiс коло Куту, нi самий Кут хороший, як картина, не пiдвели її голови важкої, не зняли на себе її похмурого погляду. Коли на серцi лежить важкий камiнь, коли в душi темнота i тiльки однi думки, як сичi, заводять свої страшнi заводи, то i краса свiтова не збуде веселої споминки, не звеселить затуманених очей.

Їй ще тяжче стало дома, ще безодраднiше, коли вона глянула на свою клiтку, у яку заперли її, обкувавши золотом, нарядивши в дорогi убори. А тут ще i Оришка пiдогрiває: то забiжить з одного боку, прикро погляне, то з другого - допитується, чи сподобалося у Мар'янiвцi.

- Аякже. Сподобалося, сподобалося! - одказувала Христя, щоб хоч чимнебудь одмогтися вiд Оришки.

Та така й та, щоб вiд неї одмогтися.

- Що тепер у нiй гарного? Побачили б ви її лiт тридцять назад, коли ще панщина була, пан сам жив на селi. Що за весело було у панському дворi - хлiб свiй, горiлка своя, музика своя… їж, пий, хоч розпережися, а гуляй - скiльки твоєї мочi! I людей тодi менше було, i люди кращi. Усе вкупочцi, одно одного держалися. А пiшло що накриво, коли хто почне одлучатися - пан зараз на сторожi. I вже винувате не просися i не молися.

I Оришка весело повiдала Христi, кого i коли на стайнi били, кого у дибки садили, кого у москалi завдали. Як однiй жiнцi за крадiжку молока присудили цiлий вiк носити на шиї невеличкий глечичок, який нарошне заказали гончаревi зробити. Як матiр чорної Ївги, коли дiзналися, що вона непутня виходила замiж, - сам пан i дiзнавався, - присудили обстригти, обмазати дьогтем i обтикати пiр'ям i так водити голу по селу. Люди казали, вiд того у неї така чорна i дочка уродилася.

То були страшнi споминки, гiркi перекази. Христя аж жахалася вiд їх, а Оришка - байдуже… її очi горiли, старе лице займалося радiстю, їй, видно, весело було згадати свої молодi лiта, тi давнi випадки, вiд котрих Христина кров холола в жилах.

- Отак'-то колись було! i добре було. Старший мiж людьми був, котрий Здержував їх. А тепер - усе те розлiзлося, все розпливлося, як стара одежина. Той туди, та туди, не знайдеш, де рукав був, де поли, де спина. Все пiшло врозтiч. Все стало одно проти другого, як ворог кревний… Кожний так i стереже другого, як би насiсти, обаранити, одняти. Не розберешся у такiй сутанинi, хто свiй, хто чужий. Всi чужi, кожен сам собi!

Так повiдала Оришка своїм глухим голосом, сидячи з Христею у свiтлицi перед самоваром i потягаючи солодкий чай. Христя сидiла, зiгнувшись над своїм стаканом, слухала тi сумнi приповiстки, i перед її очима розстилалося ще непривiтнiше, ще гiрше життя. З давнього-давну i до сього часу воно розверталося перед нею своєю страшною стороною горя та утрат тисячiв, сотнiв тисяч тих, кого слiпа доля обдарила своїм щастям..Яка ж вона? Колись-то були однi пани, а тепер… тепер багачi, дуки, що нагарбали грошей всякими правдами i неправдами з того ж таки безталанного люду, який робив колись на пана.

- Що ти тут мелеш своїм дурним язиком? - обiзвався Кирило, увiходячи до їх у хату.

- А твоє яке дiло? Сам дурний, то й усiх робиш дурними, - гарикнула на нього Оришка.

- Де ж пак, розпащекувалася, що за панства краще було. Слухав я, слухав з кухнi та й обридло менi слухати. Пiду, думаю, хоч спиню трохи.

- Звiсно, за панства було краще! Звiсно, за його було! Ти жив собi десь За двором, блукав там по полях, що ти бачив? А пожив би ти в дворi, побачив, що там було. Де тепер є так, як тодi було?

- Що, тепер водять з глечиками жiнок по селу за те, що, може, яка для своєї дитини узяла кухлятко молока? - спитався спокiйно Кирило. Оришка так i приснула:

- Так i слiд було! Не крадь чужого. Тепер не водять, зате ж i крадiжка всьогосвiтня. Хто тепер не краде? I мала дитина й та норовить стибрити, що легко лежить.

- А вимазують вашого брата дьогтем, як чорної Ївги матiр мазали? - усмiхнувся Кирило.

- Зате ж i повiй тих наплодилося! - гарикнула знову Оришка. Христю наче що ножем ударило в саме серце, вона аж кинулася. Повiй, повiй - аж свистiла їй у вуха та назва. Це i вона повiя. Так, так… повiя. Вiється по свiту без притулку, пристановища, вiд одного до другого.

- А тодi їх хiба мало було? - питає покiйно Кирило.

- Тодi хiба так було? Не вспiе на ноги пiднестись, материне молоко коло губiв не обсохне, а вона вже э москалями водиться.

- Тепер "хоч сама водиться, а тодi на вервечцi водили.

- Водили, та не було того, що тепер, - пiд тином здихають, по жидах, мов червивi собаки, шляються.

- Та ти краще скажи - то ваша така пелька прожорлива, утроба навiсна. Здержки на вас нема, он що! Тодi вас силою водили та й привчили бiгати так, що тепер ви i самi, як пiнявi, мчитесь, та тодi хоч плакали, а тепер регочетесь.

- Брешеш, стидкий! брешеш, бридкий! вонючий! смердючий! тьфу! тьфу? Путтям слова сказати не вмiє! - стрибнувши, скрикнула Оришка i кинулась З хати. - Хоч би