Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

ні його помічники, крім випадку з селянином, не викликали в залі великої цікавості, але ці його останні слова привернули до нього загальну увагу. Всі підвелися разом із K., і хоч господар намагався відіпхнути їх, тісним півколом оточили його біля телефону. Більшість дотримувалась думки, що К. взагалі не отримає відповіді. К. довелося попросити їх, щоб вони замовкли, він-бо не питав їхньої думки.

У трубці почулося гудіння — такого К. ніколи не чув по телефону. Здавалося, ніби гомін незчисленних дитячих голосів — а втім, то був навіть не гомін, а радше спів далеких-роздалеких голосів, — наче той гомін якимось просто-таки незбагненним чином зливався в єдиний високий, але сильний голос, що бив у вухо, ніби намагаючись проникнути не тільки в жалюгідний слух, а кудись іще глибше. К. слухав, нічого не мовлячи в трубку: сперся лівим ліктем на підставку від телефону й слухав.

Він не знав, скільки це тривало: доти, доки господар смикнув його за полу і сказав, що до нього прийшов посланець.

— Геть! — крикнув K., не тямлячи себе, мабуть, просто в телефонну трубку, бо йому зразу ж хтось відповів.

Відбулася така розмова.

— Освальд слухає, хто говорить? — гукнув суворий, пихатий голос, як здалося K., з якоюсь вадою мови, що її намагалися надолужити тією надмірною суворістю.

К. не зважився назватись, перед телефоном він почував себе безборонним, співрозмовник міг нагримати на нього, кинути трубку, і це заступило б йому, може, й обнадійливий шлях. Його нерішучість дратувала співрозмовника.

— Хто говорить? — нетерпляче спитав він ще раз і додав: — Я був би дуже радий, якби звідти менше телефонували. Щойно вже в нас була розмова.

К. пропустив повз вуха ці слова і, раптом зважившись, сказав:

— Говорить помічник пана замлеміра.

— Який помічник? Який пан? Який землемір?

К. згадав учорашню розмову по телефону.

— Спитайте Фріца, — коротко відповів він.

На його подив, це допомогло. Та ще більше, ніж це, його здивувала злагодженість обслуги замку.

— Знаю вже. Вічно цей землемір. Так, так. А далі що? Який помічник?

— Йозеф, — сказав К. Йому трохи заважало мурмотіння селян позад нього: їм, видно, не подобалось, що він назвався не тим, ким був насправді. Але він не мав часу щось пояснювати їм, уся його увага була прикута до розмови.

— Йозеф? — перепитав голос. — Помічників звати… — Маленька пауза, видно, там дізнавалися про імена від когось іншого. — Артур і Єремія.

— Це нові помічники, — мовив К.

— Ні, давні.

— Та ні, вони нові, а я давній, я сьогодні прибув слідом за паном замлеміром.

— Ні! — крикнули в трубку.

— То хто ж я такий? — спитав K., так само спокійно, як і досі.

Знов маленька пауза, потім той самий голос із тією самою вадою мови, а все ж наче якийсь інший, глибший, шанобливіший, мовив:

— Ти давній помічник.

Дослухаючись до того голосу, К. мало не проґавив запитання:

— Що тобі треба?

Найдужче йому хотілося покласти трубку. Від цієї розмови він уже не сподівався ніякого пуття. І тільки тому, що мусив щось відповісти, швидко сказав:

— Коли моєму господареві можна прийти в замок?

— Ніколи, — відповів голос.

— Добре, — сказав К. й повісив трубку.

Селяни, що стояли ззаду, вже насідали на нього. Помічники, раз по раз скоса позираючи на K., намагалися не підпускати їх надто близько. Але вочевидь тільки вдавали, що не підпускають їх, та й самі селяни, задоволені наслідками розмови, почали повільно відступати. Зненацька крізь гурт селян, розділивши його на дві половини, швидким кроком пройшов якийсь чоловік, вклонився К. й передав йому листа. Тримаючи листа в руці, К. оглянув посланця — йому здавалося, що тієї миті посланець був для нього важливіший за самого листа. Він дуже скидався на його помічників, був такий самий стрункий, як вони, одягнений у такий самий одяг, що щільно прилягав до тіла, був такий самий меткий і спритний, але й цілком інакший. Хай би краще він був його помічником! Він чимось нагадував йому жінку з немовлям, яку він бачив у чинбаря. Одягнений він був майже в усе біле, і хоч вбрання було, мабуть, не шовкове — зимове вбрання, як у всіх, — проте легеньке й ошатне, як шовкове. Обличчя в нього було ясне й відверте, а усмішка — на диво підбадьорлива; він провів рукою по обличчю, наче хотів стерти ту усмішку, але нічого не вийшло.

— Хто ти такий? — спитав К.

— Мене звати Варнава, — відповів той. — Я посланець.

Уста його, вимовляючи слова, розтулялися і стулялися мужньо, а проте ніжно.

— Тобі тут подобається? — спитав К. й показав на селян, що й досі ще цікавилися ним, на їхні просто-таки спотворені обличчя — наче хтось товк їм зверху голови, аж поки вони стали пласкі, і риси обличчя в них склалися під впливом болю від тих тортур, — на селян, що тепер, розтуливши товсті губи, то дивилися на нього, то відводили погляд і втуплювались у щось зовсім випадкове, то знов позирали на нього; потім показав також на своїх помічників, які стояли обнявшись, щока до щоки, і всміхалися, чи то соромливо, чи то глузливо, показав на всіх них, ніби відрекомендовував свій почет, нав’язаний йому особливими обставинами, і сподіваючись — у цьому й полягала довірливість, якій К. надавав великого значення, — що Варнава раз і назавжди побачить різницю між ними й самим К. Проте Варнава — через свою простодушність, це було зразу видно — зовсім не зрозумів, що від нього хотів K., навіть не відповів на його запитання, вважаючи, як вважає добре вихований служник, що воно лише про людське око звернене до нього, тому тільки слухняно озирнувся довкола, помахав рукою знайомим селянам та перекинувся кількома словами з Артуром і Єремією, і все це вільно й невимушено, але не приєднуючись до них. K., що хоч і не отримав відповіді, не почував себе присоромленим, згадав про листа, якого тримав у руці, й розпечатав його. Там було написано: «Вельмишановний пане! Як вам відомо, вас узято на роботу до володаря замку. Ваш безпосередній начальник — сільський староста, який і розповість вам докладніше про вашу працю та про умови оплати, перед ним же ви будете й звітуватися. А проте я також не спускатиму вас з ока. Варнава, що передасть вам цього листа, час від часу питатиме вас про ваші побажання й доповідатиме про них мені. Я завжди буду готовий, наскільки це можливо, стати вам у пригоді. Я зацікавлений, щоб мої робітники були задоволені». Далі стояв нерозбірливий підпис, а поряд було надруковано: «Начальник Н-ської канцелярії».