Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Археологічно фіксуються й сліди раніших києво-русько-європейських зв’язків. Передусім, це невелика кількість скляних намистин та гем, виготовлених майстернями каролінгсько-оттонівської Німеччини IX—X ст. Знайдені вона у Києві, Білгороді, Судовій Вишні. Скупчення цієї продукції склоробів Надрейня у Південно-Східній Прибалтиці передбачає транзит їх у Південну Русь Дніпро-Німанською системою шляхів через сучасні території Литви та Білорусі. Про тісні зв’язки південноруських земель з надрейнською областю протягом X ст. свідчать знахідки мечів з майстерень «Ulfberht» та «Ingelred», виявлені тут у кількості 21 екз.

Більшість знайдених у межах Південної Русі скандинавських імпортів (переважно південношведського походження) також відносять до IX—X ст. Це зброя, військовий об ладунок, різного роду прикраси, найбільш ефектні з яких жіночі шкаралупчасті фібули, пряслиця та інші вироби з чорного стеатиту, поклади якого відомі в районі Осло-фіорду. Рештки стеатитового котла були знайдені у шарі кінця IX — початку X ст. на Вишгородському городищі. Зі скандинавським імпортом пов’язані й скляні гральні шашки, які неодноразово знаходили у похованнях IX—X ст. Києва, Чернігова, Шестовиць.

З останньої третини І тис. н. е. відбувається й проникнення на Середню Наддніпрянщину балтського речового імпорту X ст. Відносно невелику статтю балтського імпорту становлять також бурштинові прикраси: підвіски, намистини, сакральні амулети.

Наприкінці X — на початку XIII ст. закордонні торговельні зв’язки значно зростають як за географією, так і за змістом. Одним з основних партнерів у торгівлі Південної Русі цього часу стає Візантійська імперія. У стабільному розвитку візантійсько-руського торгу була зацікавлена державна влада обох країн.

Нарівні з традиційними товарами давньоруського торгу (хутром, шкурою, воском, медом), починаючи з кінця XI ст., на візантійські ринки надходять деякі ремісничі вироби, головним чином київські. За «Книгою епарха» (X—XI ст.) джерелами надходження до Константинополя лляних тканин нарівні з Балканами й Малою Азією виступали землі за Понтом, тобто Русь. Вартість тонкої лляної матерії у XI—XII ст. тут була вищою за вовняну. Афонські інвентарії 1142 р. вказують на численність серед монастирського майна руського срібного посуду, тканин, килимів.

Постійний попит на солунському (фесалонійському) ярмарку, який щорічно проходив у жовтні, мала «біла» (червона) риба, осетровий кав’яр. За «Тімаріоном» та Євстафієм Солунським (XII ст.) їх, сюди доставляли з Дону та Дунаю. Напевно, ці ж продукти на візантійські торги привозили й олешські рибалки.

За археологічними даними найбільш масовою продукцією, що доставлялась на Русь з Візантії, були вина та різного роду олія. Фрагменти та цілі форми амфорної тари походять, практично, зі всіх давньоруських городищ та поселень на сучасній території України. У деяких об’єктах XII—XIII ст. Києва та Вишгорода амфори становлять 15—25% сукупності зібраного тут керамічного посуду.

Велику частку імпорту становили також вироби константинопольських та малоазійських склоробів, ткацька продукція. У XI—XIII ст. збільшується довіз у Русь художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, включаючи книжки. Ігумен Данило писав про поставки горючої сірки, яку «варяче продають; ми же з неї огнь витинаємо».

Головна особливість візантійсько-руського торгу полягала у тому, що він здійснювався шляхом активного обміну за пасиву зовнішньоторговельних операцій. Це означало урівняння купівлі та продажу на території самої імперії з обмеженням вивозу засобів обміну, тобто монетного металу.

Не згасають наприкінці X — на початку XIII ст. й східні зв’язки Русі. За повідомленням В. М. Татищева, Володимир Святославич на прохання булгар дозволив їм 1006 р. торгівлю у руських містах. При цьому продаж дозволявся лише купцям та заборонявся торг по селах. Разом з тим руські купці отримували від своїх посадників дозвіл на торгівлю у булгарських містах.

Яскравими виробами булгарських майстрів, зразки яких знайдено у Києві, Вишгороді, Воїні, Чернігові, були бронзові замки у вигляді фігурок коня, барана, лева. Потрапляли сюди булгаро-буртаські прикраси. Починаючи з XI ст. в містах Середньої Наддніпрянщини відзначаються окремі знахідки типово булгарської кухонної та столової кераміки.

Практично в усіх містах Русі знайдено намистини з гірського кришталю, сердоліку, аметисту. Довіз цього товару сюди сягає апогею у XII ст. В одному з київських жител цього часу знаходилось 1274 намистини з гірського кришталю та 65 з сердоліку[717].

Картографування знахідок свідчить про їх транзит на Русь через Волзьку Булгарію. Через булгарське посередництво надходила у XII—XIII ст. до Києва й середньоазійська ртуть, про що свідчить картографія посудин сфероконусної форми, в яких перевозилось «живе срібло».

Археологічні матеріали XII — початку XIII ст. виявляють масовий характер надходження імпорту з Середньої Азії, Ірану, Сирії до Києва та інших міст Русі. До асортименту східних товарів входили шовк, скляні вироби, керамічний розписний та полив’яний посуд, металеве начиння, військовий обладунок.

Дані археології чудово узгоджуються з писемними джерелами: Бейхані (1030—1041) засвідчує човни руських купців поблизу Амоля; Веніамін Тудельський згадує руські торгові суда у Александрійському порту, ал-Ідрісі повідомляє, що мусульманські купці доходили з Вірменії до Києва; ал-Гарнаті, котрий відвідав Київ між 1150—1153 рр. зустрів тут людину з Багдада. Згідно з хорезмійськими актами XII ст. на місцеві торги надходили руський льон та шкіряна вичинка, яка мала назву «тел’ятін».

Певну роль у товарному обміні Південної Русі XI—XII ст. відігравав також торг з кочовиками східноєвропейського Степу. Як і в попередні часи, головною статею цього обміну була худоба. Київський митрополит Іоанн (1080—1089) у «Правилах церковних» звинувачував руських купців у тому, що вони їздять до половців «іменія та скотолюбія ради».

У XI — на початку XIII ст. сягає розквіту і європейська торгівля Південної Русі. Літописні повідомлення ХІІ ст. неодноразово згадують «латинян», під якими, найвірогідніше, криються негоціанти, німецької нації Священної Римської імперії. З літописної статті 1174 р. можна дійти висновку щодо існування у Києві німецької колонії. Можливо, при ній знаходилась кірха св. Марії та місія бенедиктинців ірландського походження з Регенсбурга, яку 1230 р. спробував скасувати Володимир Рюрикович (повідомлення «Хроніки» Длугоша) й ченці якої 1240 р. втекли від татар до Ірландії («Послання єпископа Гильдесгеймського Годехарда»). Крім Києва досить потужна колонія німецьких купців існувала у Володимирі.

Значним осередком європейської торгівлі на середину XII ст. стають руські міста Нижнього Дунаю: Берладь, Текучь, Малий Галич (Галац). Відома грамота Івана Ростиславича Берладника 1134 або 1144 рр. месемврійським купцям у справі сплати мита по згаданих містах. За змістом грамоти стає відомим, що через Малий Галич відбувався транзит («1съвоз») місцевих, київських («руських»), угорських та чеських товарів.

За писемними джерелами найбільш виразно виступають економічні зв’язки Русі з містами Наддунав’я, зокрема між Києвом та Регенсбургом. На початку XI ст. стосунки між Києвом та Регенсбургом стають настільки звичною справою, що нестача коштів на завершення будівництва (1090—1122) регенсбурзької обителі ірландських бенедиктинців — монастиря св. Якоба та Гертруди, була