Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

Уже на початку IX ст. склався суходільний шлях з Києва до міських осередків горішнього Дунаю, що проходив землями Південно-Західної Русі, Малопольщею, Моравією та Богемією («Географ Баварський» — середина IX ст.; «Митний устав міста Раффельштеттена» — 903—904 рр.; Ібрагім ібн Якуб — остання третина X ст.). На основі цієї міжнародної магістралі у другій половині XI ст. утворюються два шляхи, що відігравали значну роль в економічних та політичних зносинах між Києвом та Південно-Західною Руссю. Один з них йшов через Білгород, Здвижень, Мичськ, Ушеськ, Дорогобуж на Володимир.

Другий, що реконструюється за літописними статтями 1150, 1153, 1159, 1160, 1258 рр., пролягав від Києва понад самим Степом на горішній Буг до міст Галицької Русі. Його маршрут проходив Василевим, Котельницею, Болоховим, Межибожем, Теребовлем, звідси до Галича або через Звенигород до Перемишля. Є всі підстави ототожнити цю дорогу з відомим літописним «Соляним шляхом».

Врешті Володимирський та Галицький («Соляний») тракти змикались з давньою По дунайською трасою. Від Володимира дорога вела на Судомир (Сандомир) — Краків — Прагу до Регенсбурга. Ці шляхи інтенсивно використовуються в XII ст.

Шлях від Галича йшов через Коломию на перевал Бореуків Діл (Присліп) або через Перемишль на перевал Ворота (Дукля) до Угорщини.

У XII—XIII ст. на Волині та Прикарпатті утворюється досить розгалужена мережа регіонального сполучення. Від Галича на Пониззя Дністра йшли як водні, так і суходільні шляхи. Судячи з джерел, сплавним Дністер був лише після Кучельмина та Ушиці. Суходільні дороги йшли обопіл Дністра. Переправа через ріку здійснювалась під Василевом.

Від західних кордонів Галицько-Волинського князівства прямували шляхи у Польщу: з Володимира на Городло, Холм, Люблін та далі у Торунь; з Червена — на Сутійськ, Завихвіст, Судомир, а також на нижню Віслу. Мапа ал-Ідрісі (1154 р.) змальовує шлях Краків — Перемишль — Туров. Існував і досить сталий зв’язок між окремими містами руських, земель: Володимир — Любомль — Берестя; Володимир — Белз; Галич — Перемишль — Звенигород — Белз — Володимир — Пінськ — Туров та далі у Понімання до міст Чорної Русі. До Києва була ще дорога Поліссям («Лісовою стороною»): від Володимира на Случ через «Чортів ліс» (лісовий масив між правобережжям середньої течії Случі та лівобережжям горішнього Тетерева) до Ушеська.

Розвиток шляхової мережі безпосередньо залежав від стану державних інституцій, міських форм життя, нарешті, самої торгівлі.

Рис. 25. Міжнародні торговельні шляхи Київської Русі.

Від старих колонізаційних магістралей, що перетинали Південь Русі у VIII—X ст., протягом XI—XII ст. відгалужується ціла мережа регіональних та міжнародних трактів, охоплюючи, практично, всю територію Київської держави.

Про державне піклування про безпеку на шляхах свідчать виступи князівських військ на охорону купецьких валок, які фіксує літопис під 1167, 1170 рр. Згадки про організовані переправи та мости через ріки можуть свідчити про існування державної шляхової служби, принаймні з кінця X ст.

Наприкінці І — на початку II тис. н. е. Середня Наддніпрянщина відігравала роль активного посередника у товарному обігу між південно-східною та північно-західною частинами тогочасної Ойкумени. При цьому Київ у другій половині VIII — першій X ст. був центром одного зі східноєвропейських кіл економічного обміну, яке умовно можна визнати за «хозаро-руське», на відміну від «булгаро-руського» кола, що склалося у Північній Русі. Від кінця X ст. цей поділ у здійсненні історико-економічних зносин східноєвропейських держав вирівнюється, але контактні впливи Південної та Північної Русі у євроазіатському світі XI—XII ст. набувають нової якості.

Основними партнерами Київської Русі у перший період історії її економічних зносин виступали на Півдні й Сході візантійські та арабо-азіатські міські осередки, на Півночі та Заході — торговельні факторії («віки») Південної Прибалтики й міста Центральної Європи.

Писемні джерела досить ретельно фіксують склад товарів, що надходив з Русі в цей час на міжнародні торги. Ібн Хордадбег відзначав, що руси вивозили до Чорного моря, столиці хозар Ітіль та навіть у Багдад хутра білок, чорних лисиць та мечі. Раффелынтеттинський устав до цього додає віск, невільників, коней, що поступали з Русі на торги горішньодунайських міст. З повідомлень Константина Багрянородного можна зробити висновок про печенізьке посередництво у продажу руського воску херсонітам.

Яскрава картина тогочасного товарообміну відкривається вустами Святослава, котрий після захоплення дунайського Переяславця (967) звертається до матері та бояр своїх: «Нелюбо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї; бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра («благая») сходяться: із Греків — поволоки, золото, вино, овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні; із Русі ж — хутро, віск, мед, челядь». Константан Багрянородний на підтвердження цього сповіщає про торг херсонітів з печенігами шовковими тканинами візантійського та сирійського виробництва, готовою дрібного галантереєю, пасками, парфянськими червоними шкурами, перцем. Безсумнівно, ті ж самі товари були в асортименті херсоно-руської торгівлі, яка велася, деякою мірою, за печенізького посередництва. Трохи вище, той же автор сповіщає, що руси купували у печенігів корів, коней, овець «й від того живуть легше та ситніше». Ібрагім ібн Якуб повідомляє також, що Русь ще ввозила з празького торгу цину.

Найбільш виразним свідченням економічних зв’язків Київської Русі першого періоду її торгівлі зі Сходом є скарби та окремі знахідки арабського монетного срібла. Його надходження на Південь Русі відзначається з другої половини VIII ст. Поширення арабського дірхему у Східній та Північній Європі було переважно результатом простого товарного обміну, коли монетарні функції накопичення та обігу виступають неподільно. Як товар значна частина арабського металу йшла на потреби місцевого золотарства.

Масову групу імпорту VIII—X ст. до Південної Русі складали скляні намистини. На волзьких торгах, за словами Ібн Фадлана (перша чверть X ст.), ці намистини купувалися русами по дірхему за штуку. Археологічно поширення цього імпорту фіксується у басейнах Сули, Ворскли, Сейму, у пониззі Десни. Другим районом їх розповсюдження було Правобережжя Дніпра (басейни рік Прип’яті, Тетерева, Росі, Тясмина). До району Середньої Наддніпрянщини тяжіло Буго-Дністровське межиріччя. За даними спектрального аналізу більшість намистин цього часу з сучасної території України була виготовлена сирійськими та візантійськими центрами склоробства.

У комплексах Києва, Новгорода, Чернігова, Вишгорода, Воїня кінця IX — першої половини X ст. зафіксовано амфорну тару Північночорноморських володінь Візантії, у якій доставлялися на Русь вино, олія, можливо нафта. З амфорами потрапляв і столовий посуд