Читати книгу - "Жовтий ліхтар, або Відьми грають чесно!, Олена Гриб"

Поверхневий огляд показав – значна частина мене відпочивала на потужних гартонських м’язах (можливо, схиливши йому на плече голову), а турботу про звисаючі ноги взяло на себе біловолосе непорозуміння. Хоча чому непорозуміння? Он як спритно він помітив, що я прокинулась, і перевів розмову на товариша, мовляв, виправдовуйся, шановний, а коли відьма від тебе відчепиться, на мене їй злості не вистачить. Ну-ну! Гент мені вже як рідний, та і його мотиви цілком зрозумілі, а ось підлий інтриган має відповісти за свої вчинки! Чому він не попередив? У-у-у, гад!

Я демонстративно залишила насиджене місце (боюся, багато чого Генту відсиділа) і обтрусила неіснуючі порошинки. Ліву руку відразу ж пронизало гострим болем, перед очима закружляли світляки. Злість поступилася місцем слабкості, ноги підкосились, і я м’яко осіла на підлогу. На цю мерзенну цвіль, що світилась! На холодне каміння!

– Схоже, твоя правда, – голос Лана доносився звідкись здалеку і звучав тонше за комариний писк. – Ми тепер у повній…

Де ми опинились, я не дослухала. Світ почав стрімко звужуватись і все закінчилося темрявою…

Цього разу було жахливо холодно – так, немов навколо простиралися льодовики з вершин Крайніх гір і літали справжні сніжинки. Не знаю, звідки таке враження (у Влаї білий пух падав нечасто), але щось колюче опускалося на мої щоки і тануло, лоскотало шкіру.

– Вона замерзне! – увірвався в свідомість до болю знайомий голос.

– Ні.

– Треба спуститись!

– Ні.

– Разом ми з ним впораємося!

– Ні.

– Ти інші слова знаєш?!

– Я знаю багато слів, але не можу знайти жодного для характеристики того, хто стрибає в перший-ліпший портал з радісним криком: «Нарешті знайшли!».

– Ти на нього вказав!

– Звісно, але за мною гнався Страж нічних!

– А нам з Реною наче нічого не загрожувало!

– Страж гнався за мною, розумієш? Тому що я привернув його увагу ще раніше. До вас йому не було діла! Це справжній Страж, а не та кровожерлива підробка. Він знищує порушників спокою. Упокоює!

– Міг би попередити.

– Міг би запитати! Досить, обидва відзначились… Ніяк не збагну, що тепер робити.

– Ти казав, що можеш створити портал.

– Можу. Але це Крайні гори…

– І що?

– Бачиш оту червону пляму посеред чорного? Посеред хмари диму? На сході біля озера? Гадаю, комусь вистачило розуму використати там магію. У надрах цих гір таїться занадто багато приспаної сили, і я б не ризикнув її розбудити, особливо перебуваючи тут, на вершині. Одна річ гратися з вогнем у долині, а тут… Занадто жахливі будуть наслідки, Генте.

– Але ми ж встигнемо втекти? – мій голос був хрипкий після сну. Чи я застудилася?

– Ми – встигнемо, – тихо відповів гартонець. – А горяни опиняться в пастці. Їм нікуди бігти, як і тим, у долині. Як ти почуваєшся, Рено?

Гарне запитання… Голова тріщала, горло боліло, в грудях щось похрипувало, рука, незважаючи на міцну пов’язку із сорочки Гента. нила. До речі, не завадило б злізти з його колін, а то холод, звичайно, справа серйозна, але про пристойність забувати не варто.

– Пар… поганенько, – угу, і це називається: згадала про пристойність.

Гартонець дбайливо простягнув залишки своєї сорочки, наче тонка тканина могла захистити від пронизливого вітру і колючого снігу, а біловолосий вампір стурбовано помацав мій пульс і розсміявся:

– Нічого, оціниш наше становище і миттю забудеш про болячки. Зовсім прокинулася? Тоді навідьмач щось корисне. Наприклад, портал у Мелос. Ну або хоча за межі гір.

– А як же горяни?

– Якби ти мала те, що зазвичай називають магією, горянам був би кінець, але відьма – дещо зовсім інше. Ти використовуєш винятково власні сили, тоді як маги тягнуть енергію з навколишнього світу. Роби, що хочеш, від тебе це безпечно, а подробиці обговоримо на рівнині.

Дивно, Гент мав розповісти, що від мене зараз допомоги ніякої. Чи він сам мені не повірив?

– Дивись, – не знаю, до чого б я додумалась, але гартонець перервав мої роздуми, – як тут красиво! Раніше я ніколи не бачив гір… Справжніх гір, розумієш? Звичайно, в Гартоні є безлісні гряди, і Південний хребет, і Пройяське плато. Передгір’я Крайніх гір теж належать нашій країні. Але це не порівняти з… із горами.

О так! Мені доводилося бачити гори лише на картинах та ілюстраціях у книгах, тому опинитися серед величних вершин було воістину незабутньо. Складалося враження, що хмари пливуть прямо наді мною, варто тільки простягнути руку і доторкнутися… Оповиті легким серпанком зелені долини таїлися серед гірських хребтів, увінчаних білосніжними шапками. Я почувалась прекрасною Ділорою[18] на Вершині Світу[19]… Ага, такою собі шукачкою пригод із червоним носом, сльозами і стукотом зубів. Сумніваюся, що який-небудь адекватний герой поліз би мене рятувати!

І нехай.

Та пляма на сході, на яку вказував Лан, виднілась між двома піками і різко контрастувала з навколишньою ідилією. Начебто що в ній неприємного? Погуляла вогняна стихія, та й усе… але мене аж тіпало від погляду туди. Та ще й озеро з темною водою… звідти ніби віяло смертю!