Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

поворухнутися, ще один шов, ось тут, цією голкою для мішків, краще одягти на нього ще один мішок і так зашити, Сунільдо, ти не їси й маєш сильні руки, засунь його в цей мішок і заший, я також хочу допомогти, я вмію робити такі шви, що потім їх не розріжеш. Мене кладуть у колиску. Поки вони святкують крадіжку корейки, поки я слухаю, як кукси їхніх зубів вгризаються в кістки, поки я бачу силуети, які рухаються в присмерку, й обличчя, виліплені в тінях, я поглинаю кашу, якою мене годують, ось уже кілька тижнів мені дають тільки її, й вона мені обридла, і я її не хочу, тож старі скаржаться, що в цієї дитини немає апетиту, що з ним сталося, то, мабуть, через холод, краще одягнути на нього ще один мішок й тугіше зашити, ну ж бо, Кармело, ти маєш багато мішків. Кармела шиє. Шорстка й смердюча фактура джуту дряпає мені шию до крові, хотів би я попросити їх, щоб вони трохи розширили отвір, із якого стирчить моя голова, але як, якщо я не вмію говорити, кажуть, що я народився німим, у цьому домі, а тепер я не маю навіть рук, щоб подати ними знак, я ніяк не можу з ними спілкуватися. Навіть мої очі не здатні вблагати їх полегшити мої страждання, вони не дивляться мені в очі, коли дають кашку чи коли вмивають обличчя ганчіркою, чи коли пришивають наступний шар мішковини, аж доки вона не дряпає мені підборіддя, вони не бачать мене, бо я не маю значення, я не існую, я лише пасивна матерія, на якій проектуються образи дитини, Боя, чуда; час їсти кашу, як це вона ще не готова, Маріє, хвилинку, зараз буду, дитинка плакатиме від голоду — але я не плачу, не говорю й не кажу, хоцю спатки чи хоцю піпі.

Оскільки зараз вони виходять на вулиці майже щоночі, мене залишають у каплиці самого. Мабуть, у якомусь темному кутку таки зостаються кілька примар, які не виходять надвір через хворобу чи слабкість, тремтячи серед нечистот чи кашляючи, чи харкаючи, мабуть, то якась стара в агонії, яку я не ладен упізнати і про яку решта забули, захопившись новою справою. Тому що тепер вони повертаються зі здобиччю дуже пізно. Кажуть, що в цьому районі грабують людей. Злочинні старі чигають на перехожих за рогом, вони ідуть за ними, схлипуючи й кашляючи, благаючи й переслідуючи, ниючи й жебраючи, аж доки не заводять цим людину в якийсь неосвітлений провулок, де п’ятеро чи шестеро старих вискакують із тіні, кидають жертву на землю, шмагають палицями й батогами, забираючи в неї все: гроші, пакунки, одяг. Кажуть, що в районі вже знаходили кількох голих і непритомних людей. Кажуть, що брами стали небезпечними. Щось, що в темряві схоже на стовбур дерева, може насправді бути беззубою тремтливою жебрачкою, яка вервицею своїх нещасть і хвороб може завести тебе на пустище, де на тебе накинеться ціла кровожерлива банда… Краще не ходити наодинці вночі цим районом, він тепер не такий, як колись, у добрі часи, його зіпсували ці старі… Але хіба це може бути правдою… Це, мабуть, брехня… Ніхто не вірить… Чистісінька правда… Як нам повірити в те, що група бозна-яких літніх жебрачок, які з’явилися невідомо звідки, заполонила цей тихий район, кажуть, що дехто вже хоче переїхати звідси куди-інде, кажуть, що вони увійшли в магазин до того хлопця, який продає вживані журнали, коли він був там сам, і стали просити милостиню, і раптом шість старих обікрали всю його касу; краще пошукати собі помешкання подалі звідси, тут страшно ходити вночі, тому що зненацька частинка ночі набуває тілесної форми й кидається на тебе, щоб витягти з кишені останні гроші, вони поволі переслідують людей, аж доки те, що здалеку здавалося тінню, не оживає, не бунтує і не нападає, ось що відбувається, можливо, що ці старі, про яких говорять у цьому районі, — не більше ніж тіні страхів, але те, що старих чимало… не знаю, чи аж так багато, але старих стало більше, ніж раніше… вона виходить сама, замотавшись у шаль, човгаючи капцями, тягнеться уздовж стіни, але коли ти бачиш, як вона наближається до тебе, згорблена й кульгава, то знаєш, що за рогом на тебе вже чекає озброєний гурт старих, тож ти негайно переходиш дорогу на освітлений бік вулиці, але вдалині кварталу бачиш ще двох старих, тоді ти перелякано вибігаєш на середину вулиці, де зіштовхуєшся з групкою тіней, що сунуть на тебе, тож ти хочеш повернутися назад, але там лише стіна без вікон, тому що я їх всі замурував, а своїм пензлем зімітував старість так, що ніхто й не помітить їхньої відсутності, лише обличчя, лише лахміття, часом вони нападають, а часом ні, як пощастить, тому що не можна боятися стареньких, які втікають, немов щурі, і прибігають сюди, в каплицю, зі своїми трофеями, щоб поділитися ними й наїдками, щоб ними поласувати: це пальто товстої сеньйори я віддам Мерседес Барросо, а цей ланцюжок від золотого годинника — Брихіді, бідолашна буде дуже щасливою.

— Я бачила Ірис.

— Де?

— Тут недалеко.

— Невже?

— Вона ходила в капелюсі.

— Зараз не носять капелюхів.

— Кажу тобі, вона була в капелюсі й подивилася на мене.

— У мої часи капелюхи були…

— Хай Ірис навіть і не думає сюди потикатися.

— Мені здається, що саме цього вона й хоче.

— Навіщо їй це?

— Не знаю, тепер вона, либонь, багатійка…

— Щоб украсти в нас дитинку?

— Щоб забрати в нас дитинку?

— До того, як вона сотворить чудо?

— Вона не посміє…

— Ми маємо оберігати дитя.

— Так, ми мусимо його сховати.

— Воно не має здогадатися, що ми хочемо його сховати, бо це може його налякати.

Кожна стара вдає, що перейнята звичними клопотами, або ж справді заклопотана, Марія Бенітес готує пантруки[65]: я чула, що кілька днів тому хтось украв у магазині паприку, дай мені її до пантрук, бо без паприки вони не такі, звісно, якби ще в нас був індичий бульйон, — вони доламують підлогу сокирою, розпалюють за допомогою трісок вогонь, шиють при світлі єдиної свічки, складають свій мотлох у мішки. Четверо з них наближаються до мене з великим мішком — мене беруть на руки, кажучи: гарненький мій, хропи-хропи, не бійтеся, мій хлопчику, ми подбаємо, щоб ця зла розмальована жінка не прийшла сюди й не украла вас, щоб робити з вами всякі свинства, адже ви святий. Мене кладуть