Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 35

Айлін

Останні кілька днів мене хитає на хвилях. То підкине вгору – у чисте щастя, то вухну вниз – туди, де сором і страх, то начебто бовтаюся у затишші.

Особливо сильно я люблю їх – затишшя. Як зараз. Головне не згадувати про причину перепадів. Головне не згадувати...

У Айдара сьогодні вихідний. Ми разом вдома. Це вже другий підряд. Що, в принципі… Ну вау. Я інших слів не підберу. Забула, коли востаннє таке траплялося з нами, але Айдар каже, тепер буде частіше.

Він щось там закінчує. А я боягузливо не хочу вникати. Мені б просто радіти, набиратися сил перед літньою сесією, яка вже зовсім скоро. Вигадувати подарунок Лейляші з Азаматом на річницю весілля, разом із подругою рахувати тижні до її ПДП.

Відрізаю від оформленого в красиву еластичну кулю тіста невеликий шматочок і скочую долонями. Набираю жменю борошна, посипаю нею силіконовий килимок, далі – кидаю маленьку кульку і розпластую, щоб слідом проїхатися качалкою.

За спиною не нажто голосно шумить телевізор. Айдар п'є каву і дивиться новини. Коли я намагаюся вникнути в слова, що доносяться з динаміків – волосся дибки. Нескінченні аварії, кримінальні зводки, хабарі, затримання, погоні… Але озираюсь на Айдара і розумію, що його це зовсім не зачіпає. Він слухає спокійно, без особливого інтересу, але й у діалог із телевізором не вступає.

У цьому ми різні, звісно. Мені зазвичай хочеться відгородитися від навколишнього світу, він здається надмірно жорстоким. А чоловік рветься його рятувати. Для чогось.

Кохаю його, але не завжди розумію. З іншого боку… Якби не його прагнення рятувати, на мене чекала б зовсім інша доля.

А так… Я готую йому улюблені янтики.

Буде три види: з цибулею і яловичиною, сиром з помідорами та грибами. Начинки вже готові, від запахів слинка тече, справа за тістом.

Я розкочую кожен янтик практично до прозорості. Так смачніше.

Не хочу згадувати, як мене цьому вчила мама, як ми разом із нею готували на святковий стіл, а все одно зриваюся.

Руки тремтять, у носі щипає. Я кашляю, тягнуся за ложкою. Накладаю м'ясну начинку, розрівнюю, закриваю янтик.

Обережно перекладаю на присипану борошном дошку поруч із уже готовими до смаження.

Пропускаю момент, коли телевізор почав затихати. Усвідомлюю вже за фактом: довкола стає тихо. Відчуваю погляд лопатками. Лякаюся, хоч боятися мені нічого. Майже.

Озираюся, Айдар дивиться на мене задумливо, а я посміхаюсь. Він також – коротко. Для мене.

– Ще хвилин п'ять і почну смажити. Перші одразу і подам. Ти головне дуй, а то обпалишся, – мене й саму нудить від напускного ентузіазму та неправдоподібної багатослівності. Я підморгую Айдару, він не викриває мене в награності, навпаки, підбадьорює посмішкою. Але наш зоровий контакт я довго не витримую. Відвертаюся.

Знову щипаю тісто, скочую кульку, кладу на килимок і з силою давлю основою долоні, розплющуючи.

Мій батько теж любить мамині янтики. Мені було дуже важливо, щоб йому припали до смаку мої, коли готувала вперше. Років в чотирнадцять, якщо не помиляюся… На його День народження.

Потрібно відразу відволіктися, знаю, але я і так довго опиралася, а зараз затягує у спогади. Він тоді мене ще любив. Ще не зрадив. Мама поставила велику тарілку на святковий стіл. Сказала, що ми готували разом.

Баба спитав, а де Айкіни? Я зі соромом зізналася, що мої –  ті, що трохи кривенькі. Він узяв саме мій. Їв і охав. Казав, що чарівно. Що Аллах і його такою донькою благословив, і чоловікові її ой як пощастить… Що кращого подарунку на День народження ніхто не зробить. Я щороку з того часу…

Різкість зору падає. В очах звідкись беруться сльози. Шумно тягну повітря носом, веду по обличчю рукавом. Намагаюся робити це непомітно. Якщо що – скажу, що цибуля.

– Шайтан... – Зло шиплю, побачивши, як по тонкому-тонкому тесту розповзається дірка. Защипую пальцями. Наказую собі забути про зайве. Просто забути. Я ж щаслива. Навіщо страждання?

Знову начинка. Розрівняти. Закрити. Покласти поряд на дошку.

– Айлін...

Оклик зі спини змушує затремтіти. Не питай у мене нічого сьогодні, коханий. Ну будь ласка…

Про себе благаю відчайдушно, але вголос, звичайно ж, не прошу.

Озираюся і горю синтетичним ентузіазмом. Айдар, як і раніше, серйозний, навіть похмурий. Сидить за столом спокійно – нога закинута на ногу. Кава вже допита. Пальці крутять цукерку, що лежить на столі.

Він опускає погляд на дії своїх пальців. І я опускаю. Час сповільнюється. Я безнадійно сподіваюся, що він все ж таки нічого не запитає. Але, на своє нещастя, чую:

– А сьогодні ж п'ятнадцяте, правильно?

Айдар піднімає очі на моє обличчя, а мої так і залишаються на пальцях, що завмерли.

Так, сьогодні п'ятнадцяте.

Відчуваю, як усередині щось лопається. Очі стають мокрими. Я відвертаюсь до килимка.

Дивлюся на нього. На борошно падає крапля.