read-books.club » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: Фантастика / Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 134 135 136 ... 156
Перейти на сторінку:
на них точно чекає війна розвідок, вирішив він, дивлячись на обличчя Вельґеріса. Ніхто не любить, коли з нього роблять ідіота.

Камера була наріжна, коридор повертав там праворуч і йшов уздовж східної стінки. До приміщення вело двоє дверей.

— Нам треба мати можливість бачити будь-який фрагмент камери без того, щоб кожної миті заходити всередину, — пояснив Ґентрель, хоча Вельґеріс не поставив жодного питання.

Хорт без слова підійшов до дверей. Не чекаючи на прохання, Еккенгард зайнявся мотузкою, одним вухом прислухаючись до бурмотіння шпигуна. Відчував, як волосся на потилиці встає дибки, обмінявся поглядом із комендантом, який уже стояв за два кроки і з дивним виразом вдивлявся в гостя. Той шепотів:

— Дівчина приблизно п’ятнадцяти-шістнадцяти років, світле волосся, занедбана сорочка, спить на матраці, що лежить на підлозі. Камера обставлена скромніше: окрім матраца — жодних меблів, немає навіть ковдри; стіни, як і в попередніх випадках, вкриті плямами та грибками… — здавалося, Вельґеріс задивився кудись у простір, затримавши віддих. — Дівчину оточує… ні, не можу цього назвати, її неначе немає, неначе вона займає один простір із чимось іще, це не наведення і не змінність, жодного сліду дотику Хаосу… Нічого з-за Мороку. І все ж… У мене сиріти біжать по пальцях, відчуваю тиск у вухах, смак грибів на язику, лаванда… часник… мед… не від неї. Що, до дідька…

Він трохи відступив, по черзі глянув на всі чотири засуви, що замикали двері. Блискавичним рухом, наче комаха, розвернувся до Еккенгарда, його очі були мов чорні колодязі. Потім глянув ліворуч, на ріг коридору.

І в цю мить з-за рогу вийшла смерть.

Постать у білому, здавалося, вирізали зі шматка полотна, вона ніби була двовимірна. Потім вона зробила крок уперед, її лизнуло світло каганця — і раптом вона набрала глибини, але через це не стала менш абсурдною. Білі штани, біла простора сорочка, обличчя — як укрита лаком маска, сиве волосся, білі долоні, ні, рукавички, білі рукавички, штанини приховували ноги, але Еккенгард готовий був закластися на будь-яку суму, що черевики прибульця, якщо він їх носив, також були білими.

«Як, — забурчало в нього під черепом, — як він сюди ввійшов? Магія? Блокаду на Вежу ставили найкращі маги Щурячої Нори».

Тільки це він і встиг подумати, перш ніж чужинець убив першого з них.

Авеґер стояв ближче за інших, спиною до рогу, арбалет усе ще тримав у руках, спрямувавши його на двері. Коли Вельґеріс обірвав монолог і глянув йому за спину, той озирнувся. Не розвернувся — інстинкт наказував сприймати «гостей» камер як найбільшу загрозу і не дозволив йому скерувати зброю в інший бік. Зрештою, що могло б вийти з-за рогу, який він кілька хвилин тому перевірив?

Він так і помер, із головою, повернутою в бік, дивлячись за ліве плече. Убивця в білому підскочив до нього, проминувши ті кілька стоп, що їх поділяли, між двома ударами серця, схопив обома руками за голову і крутнув. Хрупнуло, спуск, натиснутий останнім спазмом пальця, звільнив тятиву, і важка стріла зі стукотом устромилася в дерево.

Молодший шпигун відпустив мотузку, яка зі свистом зникла в дірці у стелі. Усередині камери почувся звук розбитої глиняної лампи. А потім усе понеслося.

Убивця ввійшов між ними як торнадо, прямуючи на Еккенгарда. Шпигун лише побачив, як нападник підіймає ногу для копняка — і відчув, що його як обух у груди вдарив. Щось хруснуло в районі грудини, і все тіло охопила поганюча м’якість.

Ударився потилицею об підлогу, під повіками вибухнули мільйони зірок, і на мить він утратив зір.

Коли той повернувся, за два-три удари серця, Вельґеріс хрипів на землі з обома руками, притиснутими до горла. Поміж його пальцями тонкими, немов голки, цівками навсібіч била яскрава кров. Власне, він уже був мертвий. Ґентрель бився — хоча не стільки бився, скільки не дозволяв себе звалити, а в цьому йому допомагали кремезна фігура та чимала маса. Удари падали на нього, наче він опинився під молотаркою: п’ять, десять за мить, руки і ноги нападника перетворилися на розмиті смуги, але незважаючи на це Старий Щур усе ще стояв на ногах. Зігнувся, низько опустивши голову, важко дихав.

І чекав.

Почулося брязкання, і вбивця виконав якесь неможливе, еквілібристичне ухиляння, всім тілом сходячи з лінії пострілу. «Арбалет, — ця думка була майже неможливою, — він ухилився від арбалетної стріли». І водночас знайшов якусь діру в захисті, потужний копняк нижче коліна вигнув праву ногу Ґентреля, а шеф Щурів крикнув і впав.

Нападник відразу облишив його і встав обличчям до солдата. Другий охоронець із коридору — все діялося так швидко, що Еккенгард майже про нього забув, — підходив спокійно, виблискуючи вийнятим мечем та побрязкуючи кольчугою. Не намагався знову натягувати арбалет, вибрав ближній бій і, схоже, не поспішав. Почувши стукіт на сходах, Щур зрозумів, чому. А за цю мить, за ці кілька ударів серця, коли все завмерло, він нарешті зміг придивитися до обличчя вбивці. Це була… маска, зрозумів він за мить, дивлячись на чисту, порцелянову білість щік, гладку площину чола, ледве позначений горбик носа, потовщення, яке можна було сприйняти за губи. Маска, яка ледве наслідувала людське й водночас нелюдське обличчя. Темні, мигдалевидні щілини на місці очей блиснули на нього, коли чужинець нахилив голову. І в мить, коли двері зі стукотом відчинилися і в коридор висипало кілька солдатів, білий убивця кинувся на них, мов ним вистрелили з катапульти.

Першого він убив відразу. Промайнув поряд із клинком — і раптом у його руках опинилися ножі. Білі, як кістка. Еккенгард навіть не встиг порахувати, скільки ударів упало на солдата, але його кольчуга вкрилася червоним так швидко, немов охоронець вибухнув ізсередини десятками малих, багряних гейзерів. Помер, стоячи.

Збройні далі по коридору не завагалися ні на мить, націлили арбалети, двоє присіли, спокійно, як на тренуваннях. Якщо треба пожертвувати життям — вони це зроблять.

От тільки самопожертва цих людей, зрозумів він раптом, дивлячись, як убивця без зусилля відкидає від себе мертвого охоронця, може не мати значення. Не в бою із кимсь таким.

У глибині коридору заспівали тятиви, і відразу після цього чужинець кинувся в атаку. Жодна стріла його навіть не зачепила.

— Ек… аард, — голос Ґентреля, наповнений болем, ледве можна було впізнати.

Він глянув на старшого Щура, який сидів під стіною. Його дістав не тільки той удар, що зламав ногу: ліва рука безвладно звисала, права сторона обличчя мала такий вигляд, наче по ній ударив бойовий молот. Коли дихав, пускав губами криваві баньки. Поламані ребра, мабуть,

1 ... 134 135 136 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"