Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

37.2

За дверима бачу просторе кругле приміщення з безліччю таких же дверей, розташованих півколом. Навпроти видніються арки, що таким же півколом виводять на круглі балкончики. А в центрі кімнати височить щось на кшталт циліндричної відкритої кабінки з ажурними напівпрозорими стінками. Може, це такий ліфт?

Однак варто мені зробити крок у його напрямку, як в одній з арок з'являється височенний імар. Наскільки я вже зрозуміла з ментального спілкування з Тріскальцем, це представник військової касти. Отже, швидше за все, мій вартовий.

Я прискорююсь, сподіваючись встигнути заскочити в кабінку. Але він змахує крилами й миттєво опиняється переді мною, перекриваючи дорогу.

Кидаюся в інший бік, дивом пірнувши під розкинутими лапищами, але на моєму шляху раптом виникає ще один імар, казна-звідки взявшись. Вони войовничо тріщать мені щось, явно натякаючи, що я мушу повернутися до кімнати.

Але мені поки що ніяк не можна. Треба відвернути їх увагу, щоб хоча б Тріскальце вибрався на волю.

Тож, видавши навіжений бойовий клич, я беруся, як божевільна, гасати по приміщенню, періодично намагаючись то на балкони вибігти, то в кабінку забратися, то в інших кімнатах сховатися.

Спочатку імар завзято намагаються мене зловити, не завдаючи фізичної шкоди. Але коли мені майже вдається вискочити на великий центральний балкон, вони, мабуть, втрачають терплячку. Тріскочуть щось злісне і роздратоване. Повітря раптом наповнюється низькою, гучною вібрацією, від якої в мене відразу закладає вуха, а голова вибухає нудотним болем, що вмить сковує і викручує всі м'язи.

Як мене закидають назад до моїх так званих покоїв, я вже ледве відчуваю. Найганебнішим чином втрачаючи свідомість.

Приходжу до тями чорт знає скільки часу по тому. І відразу виявляю, що тепер не тільки вхідні двері зачинені, а й усі виходи на балкончики запечатані прозорими заслінками. Непробивними.

Але найголовніше, Тріскальця немає в жодній кімнаті. Здається, йому вдалося втекти.

Тепер залишається тільки тримати за нього кулачки та молитися, щоб у малюка все вийшло.

І чекати.

За мною приходять, коли небо починає сіріти на обрії.

Двоє величезних імар дуже войовничого вигляду з чорними гострими списами. Можливо, навіть ті самі, що мене вночі скрутили. Не впевнена, чи зможу відрізнити їх від інших.

Я чекала чогось подібного, тому просто мовчки підводжуся їм назустріч.

− Матір клану кличе тебе, чужинко, − гулко тріщить один із них. − Іди з нами.

Відчужено кивнувши, я слухняно прямую до виходу.

Та кабінка справді виявилася ліфтом, за допомогою якого ми спускаємось на кілька ярусів нижче.

Далі минаємо анфіладу величезних, пустих і в буквальному значенні круглих залів.

І от нарешті мене виводять у довгу галерею, вздовж якої вишикувалися у два ряди гігантські статуї крилатих вищих імар.

В іншому кінці я бачу відкритий вхід до ще однієї зали, здається, найбільшої з усіх, які мені тут довелося спостерігати. У цьому приміщенні, наскільки звідси можна роздивитися, видно прозору стелю, а крізь неї – передсвітанкове небо. А ще ця зала повна імар. Здебільшого вищих. Принаймні, так мені здається.

О Боже. Чого вони всі чекають? Невже справді жертвопринесення?

Вже з того місця, де я стою, мені добре видно прохід, уздовж якого застигло безліч цих крилатих білошкірих істот у чорних шатах. І всі вони дивляться на мене. Чекають на мене.

Чорт. Страшно так, що ноги підгинаються.

Прохід веде до сходів. На верхній на мене чекають Хамана і… це Нуатхар? Чи це Чарпатчхе? Звідси не бачу добре. За ідеєю, має бути Нуатхар, адже вона тут Матір клану. Але мені чомусь здається, що то все-таки Чарпатчхе.

Може, їй теж запропонували владу та вплив? Може, тут уже якийсь переворот стався за минулу добу?

Завмерши, даю собі кілька секунд, щоб зібратися з духом. І ступаю назустріч… своїй долі, мабуть.

Щоб пройти через цю довжелезну галерею, мені потрібно хвилин десять. І до тієї миті, коли я ступаю під склепіння ритуального залу, всередині мене остаточно щось перегоряє. Я перегораю. Змиряючись з усім, що має статися. Змиряючись з тим, що моє перебування в тілі ляльки Ейші цілком могло бути лише відстрочкою неминучого. Відстроченням моєї смерті. Змиряючись з тим, що ухваливши рішення, я, швидше за все, змушена буду заплатити за нього своїм життям.

Ліна, звісно, ​​сказала, що шанс вижити у мене є. Я спробую його використати. Але вже готова до всього. Мені так здається. Бо «шанс є» це зовсім не те саме, якби вона сказала, що я точно виживу. «Шанс є» надто схоже на непереконливу спробу втішити, коли перспективи зовсім не райдужні.

Ну як я втечу від божества, здатного ходити крізь простір?

Ще Ліна сказала, що на-агари теж будуть тут. Але я сподіваюся, що мій план спрацює, Тріскальце впорається, чи вже впорався. І вони, попереджені про небезпеку для всього нашого Всесвіту, не ризикуватимуть даремно.

А я буду до самого кінця тішити себе ілюзіями й вірити в те, чого так прагне моя душа. Вірити, що вони не зраджували мене насправді. Що не кидали. І не говорили всі ті жахливі, принизливі речі.

Це стільки всього пояснило б.

Якби вони справді з'явилися тут… це було б доказом, що вчорашня зустріч дійсно була обманкою. Але я сама зробила все, щоб ніколи не дізнатися правди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно