Читати книгу - "Шлях меча"

– …і в палац! А там у шпиць Мейлань-го якраз засідання Ради Вищих! А ми теж майже всі Вищі – пустили нас, знайомтеся, кажуть, це ось сокира Юе Сач-Камал, глава тутешніх Тьмяних! Після цього ми вже нічому не дивувалися… Провідника вони нам дали. Місцевий, Мисливський ніж Ла. Он він лежить, із тими Звитяжцями, що ми з полону відбили. У Придатка його кінь поганий був, він відстав спершу, коли ми з пагорба мчали… а тоді… Загалом, зіпсували ножеві Ла Придатка. Зовсім. А нам ще перед самим від’їздом із Мейланя цей Тьмяний, Юе Сач-Камал, через Придатка свого старого гарбуз-горлянку передав. Нехай, каже, ваші Придатки перед боєм звідти по чотири краплі надіп’ють. Більше не треба, а по чотири – якраз. Простіше, каже, їм тоді буде… Тільки не встигли вони – не те що випити, навіть вийняти не встигли. Ніколи було… Так що тепер ми всі – Тьмяні. Геть усі. І шукати тобі, Єдинороже, нікого. Ось ми, поруч! Лови!

– А як же… – почав було я, але Махайра так і не дав мені поставити запитання до кінця.

– Нам на шляху село одне зустрілося, – пробурмотів він і крутнувся, немов незатишно йому стало. – І навіть не село, а так… А в селі – криниця. А в криниці…

І не доказав.

– Після тієї криниці, – глухо закінчив Шпичастий Мовчун, – нам усе легко було.

– Отже, людей убито шестеро, – після довгої паузи заговорив Чен-Я. – П’ятеро батинітів і провідник, мир їхньому праху… І поранені усі. Хто живий залишився. Лише я начебто цілий, спасибі Коблановій скрині й латам аль-Мутанаббі! Ото вже Бесіда…

– У бабці також ані подряпини, – шепнув, підсівши ближче, ан-Танья. – Теж спасибі скрині?

Даремно це він… тим паче, що слух у Матінки Ци був гостріший, ніж у мене, так само, як язик – довший і гнучкіший, ніж у Вовчої Мітли.

– Ні подряпини в бабці, – забубоніла вона, незрозуміло навіщо кланяючись на кожному другому слові, – ні подряпини в старої. А все чому? А все тому, тому-ось чому, бо ж навіщо шулмусикам бабцю кривдити, я ж їм нічого поганого, ані пальцем не торкнула, ані на ось стілечки – а що конячкам їхнім ноги псувала, то ж конячки в них злющі, хвостами махають, копитами тупотять, зубками клацають, їдуть на бабусю і їдуть, їдуть і їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, а потім не їдуть, утомилися конячки, та і я втомилася, старенька…

«І справді втомилася, старенька! – подумав Чен-Я. – Півтабуна заморила, бідолашна!..»

– Ти б краще язиком відбивалася, Матінко, – буркнув Кос, – а ми збоку полежали б, у холодку… дивись, ціліші були б!

– А Коблан найдужче постраждав, – завважив Діомед. – Шишку на лобі бачите? Фальґриме, он головешка, посвіти-но!.. Ото шишка! Вища від Білих гір!

Чин пирснула в рукав.

– Та це шулмус один, – засоромився коваль, ховаючи обличчя в темряву. – Усе, негідник, норовив у бурдюк сокиру засунути! Я бурдюк забрав від гріха подалі, то він мене обухом і зачепив! Та і я його теж… зачепив трохи…

– Бреше! – упевнено втрутився Діомед. – Об його лоба будь-який обух розкололося б! Певно, сам собі Ґерданом зопалу й тріснув, доки бурдюк рятував!

– Та не брешу я… – почав було виправдуватися коваль, але його перебив Білявий.

– Ану покажи мені свій Ґердан!

Коблан простягнув руку, схопив Шпичастого Мовчуна й сунув його Фальґримові, ледь не луснувши Діомеда по голові.

– Ось! – переможно повідомив Білявий. – Одного шпичка не вистачає! І шишка на лобі. Усе сходиться! Ти, Залізнолапий, тепер замість Ґердана чолом бий – і простіше, й надійніше…

…Якийсь час іще жартували з величезного коваля, а тоді раптом застогнала Ніру – у неї відкрилася рана – і сміх миттєво змовк, Чин і Матінка Ци кинулися до знахарки, а п’ятеро батинітів, які доти мовчали, сказали, що нехай усі лягають спати, а вони будуть вартувати полонених, але Чен-Я подумав, що їм просто хочеться побути наодинці з собою, істиною Батин і душами вбитих братів, і…

Завтра.

Завтра, завтра, завтра…

Коли довго повторюєш одне й те ж слово, воно втрачає зміст, і ти смикаєш безглуздий міхур за ниточку, поринаючи в дрімоту; і так легше забути те, що було, легше не думати про те, що буде; легше, легше, легше…

…дуже легко.

Мені було гарно. Я лежав на палісандровій підставці й ліниво роззирався. А навколо мене була зала, зала Посвяти в заміському домі Абу-Салімів, і навпроти мене на своїй підставці лежав ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.

А між нами була колиска. Навіть можна сказати так: нас розділяла колиска. Я був у ногах, а Фархад – у головах. Мабуть… бо колиска була вкрита тканиною, і я не бачив новонародженого Придатка, а тому не знав, де в нього голова, а де ноги.

– Вітаю тебе, Фархаде, – сказав я.

– Вітаю, – відповів старий ятаган. – Тільки я – не Фархад. Я – Дике Лезо. Ти не боїшся?

– Ні. Я теж Дике лезо. Чого мені боятися?

– Часу. Коли занадто довго ведеш Бесіду з часом, він починає вдавати з себе річку. Ти пливеш