Читати книгу - "Зоряні крила"

ще раз запалив плиту, щоб усі бачили дим, потім умисне з'явився на балконі, кілька разів заходив у кімнату і зачиняв вікна; потім, переконавшись, що кілька випадкових перехожих уже бачили його за цією роботою, пішов вулицею до комендатури, когось зустрів, з кимсь перекинувся кількома словами, а на запитання: «Чого це ви, діду, в тій порожній квартирі вогонь розвели?» — дуже задоволено відповів: «Жити там збираюся».

Після того він ще з півгодини ходив по селищу, заходячи то в один, то в другий будинок, ніби перевіряв чи шукав кого, а тоді повернувся додому, на перший погляд не зробивши нічого корисного. Але так могло здатися тільки на перший погляд: усе, що треба, діл встиг організувати.

Коли він загримів засувом, прочиняючи двері, Віра Михайлівна схопилася з ліжка, не розуміючи, де вона опинилася. Посмішка діда зразу заспокоїла її. Ох, як це хороше — мати біля себе друга!

— Зараз буду годувати вас, Віро Михайлівно, — вже гудів у бороду дід, роздуваючи вогонь у невеличкій, ним самим складеній плиті.

— А їсти я хочу страшенно, — щасливо засміялася Соколова.

— Ну, я тут поратимусь, а ви тимчасом розповідайте, — не то попросив, не то наказав дід.

Він ворушився по кімнаті плавно і впевнено, сивий, лагідний, із світлими, вже від старості вицвілими очима, які так уважно вдивлялися в кожну дрібницю. На плитці закипала вода. Дід чистив картоплю, щось сипав у каструльку, порався не гірше доброї господині.

Віра Михайлівна почала розповідати. Дід Котик мусив знати усе, до найменшої подробиці.

Чиста запашна кімната Оксани Коваленко знову з'явилася перед нею, і розумні, гострі оченята Вані глянули, ніби живі. Потім Дарницький табір, залитий кров'ю і гноєм, млосно смердючий, огидний. Стара знайома Любов Вікторівна Берг проходить за дротяною огорожею, і Віра Михайлівна несподівано прокидається в чистому теплому ліжку. Потім високий кабінет, де сидить у знайомому кріслі Людвіг фон-Дорн, спалах ясного світла і підле фото в газеті.

Віра Михайлівна розповіла все, намагаючись нічого не забути. Дід Котик слухав мовчки, тільки інколи кивав сивою бородою, ніби притакував беззвучно.

— Оце, здається, і все, — закінчила своє оповідання Соколова. — До війни, коли таке розповісти, і не повірив би ніхто.

— Еге, що до війни було — минулося, — відгукнувся дід, — а після війни життя кожної людини буде таке, хоч книгу пиши. Прошу, сідайте, Віро Михайлівно, до столу, а то я вже, мабуть, вас голодом заморив.

І посунув до Соколової тарілку з супом і поклав перед нею саморобну дерев'яну ложку.

Давно не їла Віра Михайлівна чогось смачнішого. І хоч це був звичайнісінький куліш, у якому пшонина пшонину догнати не може, їсти його хотілося якомога довше.

Одне тільки трохи турбувало Соколову: дід ніяк не виявив свого ставлення до її розповіді. Що він думає? Повірив чи, може, має якісь сумніви? Які ж тут сумніви можуть бути, вона сказала чисту правду, і сумління її чисте.

— Дуже добрий куліш, — Віра Михайлівна доїла все до кінця і поклала ложку. — Ви, діду, вправний куховар.

— А то так, біда навчить коржі з маком їсти, — відгукнувся дід, прибрав посуд у невеличку шафу, витер зі столу, сів проти Соколової і запитав: — Ну, а далі що ж ми будемо робити?

— Далі, — трохи розгубилася Соколова, — ви знаєте, діду, я так зраділа, коли вас побачила, що навіть не подумала, що воно має бути далі…

— Ловитимуть вас гестапівці?

— Напевне.

— Значить, поки що з цієї хижі вам нікуди виходити не слід. З нашого селища не всі евакуювалися, хтось знайомий може зустрітися… а вас же тут усі люди знали… значить, тим часом треба сидіти тут… Через фронт до своїх іти… це, звичайно, спробувати можна, але дуже далеко… тепер фронт уже за Харковом, не дістанетеся ви туди, зловлять… Значить, два шляхи тут є: або засісти, як тарганові, в шпаринку і чекати, поки наші німця поженуть, або…

— Що або? — Соколова аж з місця підвелася.

— Або шукати партизанів, чутки ходять, є вони десь на Сумщині та на Чернігівщині…

— Як же я їх найду? Та після того фото в газеті вони мене, напевне, за гестапівку вважатимуть.

— І так може бути, — розважливо сказав дід, — ну, значить, треба нам з вами подумати добряче. Ви зараз спочиньте, а я трохи походжу — палива мені треба дістати. Спочивайте тим часом і не хвилюйтеся. Все буде добре.

І вийшов з кімнатки, знову замкнувши її на всі прогоничі.

Хоча розмова і схвилювала Віру Михайлівну, внутрішня певність її нітрохи не похитнулася — все буде добре. І хоч вона знала, що її життя поруч з гестапівкою Берг, напевне, викличе багато підозрінь, усе це здавалося дрібницями у порівнянні з щастям мати поруч себе друга.

Вона тільки на мить прилягла на ліжко і зразу ж знову заснула, зігріта теплом постелі. І останньою думкою її, вже майже сном, був образ Михайла Полоза, ніби іде він до неї назустріч, простягає привітно руки і говорить:

— Все буде добре.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Для Любові Вікторівни Берг втеча її полонянки була ударом несподіваним і болючим. Спочатку вона навіть повірити в це не могла, думала: може, гестапо випадково заарештувало Віру Михайлівну, може, трапилося з нею якесь нещастя. Але дуже скоро довелося переконатися, що Соколова втекла. Повідомити про це начальство Берг наважилася не відразу. В глибині душі вона була переконана, що Вірі Михайлівні доведеться повернутися. — адже дорогу до своїх їй відрізано: фото в газеті — це таке обвинувачення, що спростувати його неможливо. Тепер ніхто вже не віритиме Соколовій, усі радянські люди вважатимуть її зрадницею… Невже і після цього