Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона"

Ці світські люди не розуміли, що Ельстір проробив над дійсністю (позначивши своєю особистістю деякі висліди) ту саму роботу, що й Шарден або Перронно, і що, отж«, відклавши свого пензля, він захоплювався їхніми спільними з ним творчими напрямками, захоплювався ніби шкіцами до своїх образів. Але світські люди не доповнювали подумки Ельстірового доробку перспективою Часу, завдяки якій вони любили малярство Шардена або принаймні завдяки якій це було для них видовище приємне. Але ж люди найстаршого віку помічали упродовж свого життя: що довше живуть вони на світі, то вужчає провалля між тим, що колись їм здавалося шедевром Енґра, і тим, що, на їхню тодішню думку, назавше мало зостатися мерзотою (скажімо, «Олімпія» Мане) і що, зрештою, вражіння від обох цих робіт, наче вони близнята. Але світ нехтує всяку науку, бо узагальнювати ми не вміємо і вбили собі в голову, що наш особистий досвід геть-то розминається з досвідом наших предків.

Мене спантеличило, що на двох полотнах (реалістичніших, ніж інші, з ранньої манери) удано одного й того самого добродія; на одному полотні — у фракові, в своєму салоні, на другому — в піджаку й циліндрові, на людових гулях над водою, де він опинився знічев’я; це доводило, що він був для Ельстіра не просто звичайною моделлю, а приятелем, може, меценатом, якого він любив малювати, — так колись Карпаччо малював напрочуд схожих венецьких достойників, так Бетховен радо надписував на титулі улюбленого твору дороге ім’я ерцгерцога Рудольфа. Ці людові гулі мали щось звабливого. Річка, жіночі сукні, вітрила човнів, дзеркальне роїння убрань і вітрил — усе це сусідувало у квадраті полотна, який Ельстір викроїв з чудового пообіддя. Те, що захоплювало в сукні жінки, яка пропускала танець, знемагаючи від спеки й задухи, полискувало такими самими переливами на полотні обвислого вітрила, на воді в маленькій гавані, на дерев’яному помістку, в листі й у небі. Мов на одній картині, яку я бачив у Бальбеку, шпиталь під лазуровим небом, такий самий гарний, як собор, здавалось, виспівував — тільки сміливіше, ніж Ельстір-теоретик, Ельстір-естет, залюблений у середньовіччя: «Нема готики, нема церковного будівництва, безстильний шпиталь аж ніяк не згірш від славетного порталу», так само зараз мені чулося: «Вульґарненька дамуля, на яку перехожий дилетант і не глянув би, яку він прибрав би з поетичної картини, створеної для нього природою, теж гарна, її сукня струмує таким самим світлом, що й вітрило, і взагалі на світі нема речей більш чи менш цінних, звичайна сукня та вітрило, гарні самі по собі, — це два дзеркальних відбитки одного й того самого бліка, всьому надає цінносте маляреве око. А маляреві пощастило назавше зупинити біг годин на осяйній цій миті, коли дамі зробилося гаряче і вона перестала танцювати, коли дерево обвело себе тінню, коли вітрила ніби ковзнули по золотистому лакові». Але саме тому, що мить тяжіла на нас із такою силою, нерухоме це полотно давало вражіння скоролетющости: відчувалося, що дама ось-ось піде геть, човни попливуть, тінь пересунеться на інше місце, западе ніч, що гулі добігають кінця, що життя минає і що хвилини, продемонстровані такою рясною кольоровою гамою, не повторюються. Я ознайомився ще з одним ликом — правда, зовсім не схожим на цей — тієї самої миті, коли розглядав у цій самій кімнаті чи не перші Ельстірові роботи — намальовані на мітоло-гічні теми акварелі. Світовці «передовики» «доходили до» цієї його манери, але не далі. Звичайно, це було не найкраще з Ель-стірового доробку, але щирість художникова долала сухість сюжету. Музи, наприклад, були удані так, як можна удати істот, належних до якогось виду викопних, ці істоти жили в мітологіч-ні часи, коли не диво було здибати їх на гірському плаї, яким вони ходили удвох чи втрьох. На деяких картинах поет із раси істот, для зоолога одрубної (істот, як на те, безснастих), гуляв із Музою: так у житті істоти одрубних, але заприязнених видів спілкуються між собою. На одній акварелі зображено поета, який так находився у горах, що кентавр пожалів його і поніс на коркошах. На інших розлеглий краєвид (серед цього простору мітологічні сцени й легендарні герої забирали мало місця і ніби губилися), від гірських шпилів аж до моря, маляр вималював так докладно, що можна було визначити не лише годину, а й навіть хвилину, зафіксовану пензлем, — завдяки точному кутові схилу сонця, завдяки уловленим перебіжним тіням. Отак, вихопивши з символічного міту мить, якусь історичну реальність, що жила в міті, маляр малює її, оповідає про неї у минулому доконаному часі.

Поки я розглядав Ельстірове малярство, безперервний бренькіт дзвіночка, вістуючи про прихід гостей, заколисував мене. Тиша, запанувавши потім надовго, нарешті збудила мене з задуми, — не так раптово, щоправда, — як вириває Бартоло зі сну тиша, що западає по Ліндоровім співі. Я злякався, що про мене забули, що всі уже сіли до столу, і почимчикував до салону. У дверях кабінету, де висів Ельстір, чекав на мене лакей, чи то сивий, чи то упудрований, чекав з міною еспанського міністра, не забуваючи, проте, виявляти до мене пошану, яку виявляють королю. З його міни я побачив, що він ждав би мене ще годину, і з жахом подумав про те, йк через мене затримався обід, і ще з більшим жахом — про те, що я присягнувся на одинадцяту з’явитися ще й до пана де Шарлюса.

Еспанський міністр повів мене до того салону (дорогою я спіткав лакейчука, якому робив капості швейцар і який на моє запитання, як ся має наречена, засвітився щастям і відповів, що завтра у них в обох вихідний і вони проведуть разом цілий день, а потім почав вихваляти доброту її ясновельможносте), де мав бути дук, і я боявся, що застану його у злому гуморі. Але він, навпаки, зустрів мене доброзичливо, щоправда, ця доброзичливість була, очевидно, десь удавана, доброзичливість для годиться, але ж не позбавлена щиросте: як-не-як, а дук уже зголоднів, до того ж він усе думав, що гості теж мліють голодом, а гості вже зібралися. Згодом я довідався, що мене справді ждали майже три чверті години. Дук Ґермантський, мабуть, гадав, що, продовживши повсюдні тортури на дві хвилини, він не посилить їх, і що ґречність, через яку він так затягнув запрошення до столу, буде дотримано до кінця, як він не звелить подавати негайно, — звідси я висную, що не спізнився й нікого не