Читати книгу - "Вовк-тотем"

Щоб хтось у степу тримав вовків — такого за всю тисячу років тут не було! Воїнів можна вбивати, але їх не можна принижувати. Вовків можна вбивати, можна їм поклонятися, але їх не можна одомашнювати. Тому тут, у самому серці степу, на землі предків монголів, де нинішні монголи поклоняються Тенґеру, на священній землі вовка-тотема — духа-охоронця степу, де монголи поклоняються звіру-предку свого роду, який є водночас і їхнім вчителем, і духом війни, утримувати вовченя як собаку означає суперечити природі речей. Якби таке відбулося в степу в давні часи, Ченя визнали б запеклим відступником і присудили б його до страти на розірвання п’ятьма кіньми, а шматки його тіла викинули б собакам. Навіть тепер його дії є порушенням державної політики стосовно національних меншин, оскільки вони ображають почуття степових народів. Однак найбільше Чень переживав, що він до глибини душі схвилював і якось зашкодив Старому Біліґу — цьому старому монголу, який, власне, й відкрив йому цей загадковий духовний світ степового тотема, і за чиїми докладними вказівками він, власне, й зміг дістатися лігва з вовченятами. Він не міг цього витримати, й не міг ні про що тут сперечатись. Тремтячим голосом він сказав:

— Батьку…

— Не називай мене більше батьком! — вигукнув Старий, відмахуючись від нього.

— Батьку, батьку, — жалібно попросив Чень, — я визнаю свою провину, я не розуміюся на законах степу, я образив вас… Тоді скажіть, що я маю зробити з цим нещасним вовченям?

Очі Ченя набрякли слізьми, він не зміг їх стримати, і сльози закапали на моріжок, де вони вдвох щойно весело гралися з Вовчиком.

Старого це спантеличило, й він витріщився на Ченя; було очевидно в цей момент, що він і сам не знає, що тепер робити з Вовчиком і як із ним слід учинити. Старий чудово розумів, що Чень узяв собі вовченя зовсім не для того, щоб спарувати його з собакою, а тому, що степові вовки цілком зачарували його. Чень Чжень був йому ніби рідний син, тільки ханець, у виховання якого він уклав часточку власної душі, а це його зачарування степовими вовками вже набагато перевершує інтерес до них з боку молодих монголів, однак саме цей Чень Чжень скоїв щось таке, чого Старий не міг витримати. Старий опинився в ситуації, з якою він ще ніколи не стикався, і тому не знав, що слід робити.

Піднявши очі до Тенґера, він важко зітхнув і сказав:

— Я знаю, що ви, ханьські студенти, не вірите в Бога, не дбаєте про власні душі. Хоча за ці два роки тобі дедалі більше подобались степ і вовки, однак ти так і не зрозумів хоча б моєї душі. Я вже став старий, моє тіло слабне рік за роком. Усі монголи, які, мов дикуни, все життя воювали в степу, де важко й холодно, на старість здобувають собі самі хвороби й довго не живуть. Мені лишилося вже небагато років, і я піду до Тенґера. Як же ти можеш учинити так, щоб душу твого батька до Тенґера поніс вовк, вихований в собачому кублі? Твої дії ляжуть провиною на мене, й Тенґер, напевне, не схоче прийняти мою душу, а відправить її до чорного й задушливого пекла внизу під ґобі. Якщо в степу усі будуть, як ти, ставитися до вовків, як до рабів, тоді душі монголів не матимуть місця спочинку…

— Батьку, — слабким голосом почав пояснювати Чень, — я зовсім не збираюся тримати вовка за раба! Я сам уже став його рабом! Я щодня прислужую цьому вовченяті, як тому монгольському князю, — дою корів і годую його молоком, варю йому кашу, варю йому м’ясо. Я боюся, що йому холодно, що він захворіє, що його загризуть собаки або поб’ють люди, що його вкраде орел або занесе кудись у зубах вовчиця… Я не пам’ятаю, коли спокійно спав — і все через нього! Навіть Ґао Цзяньчжун каже, що я став рабом вовка. Ви й самі знаєте, що я, напевне, найбільше з усіх ханьців поважаю вовків і поклоняюся їм. І Тенґер усе це бачить, він — справедливий, він не буде вас звинувачувати.

Старий знітився, оскільки був переконаний, що Чень говорить правду. Якщо він справді прислужує вовченяті, як божеству або князю, то це слід вважати зневагою чи повагою щодо духу? Старому важко було винести тут вирок. І не важливо, наскільки з формальної точки зору дії Ченя не відповідали степовим традиціям і правилам, але його серце було щирим. А степові монголи вміють розуміти людські душі. І лютий вовчий погляд старого поступово зник. Чень Чжень сподівався, що зможе знову побачити мудрого й проникливого Батька, який зробить для нього, молодого ханьця, котрий з повагою ставиться до вовка-тотема, вийняток і змилується над цим малим життям, якому лише більше двох місяців.

Угледівши якийсь слабкий промінчик надії, Чень витер сльози, зітхнув і, притлумлюючи свою паніку й хвилювання, сказав:

— Батьку, я утримую вовка для того, щоб по-справжньому проникнути в характер і поведінку степових вовків, я хочу дізнатися, чому вовки такі люті й такі розумні, і чому степові народи так поважають вовків. Ви ще не знаєте, як ханьці ненавидять вовків! Злу людину ми називаємо вовком, кажемо, що в такої людини вовче серце й собачі легені; чоловіка, який ображає жінок, називаємо хтивим вовком, а про жадібну людину кажемо, що в неї ненажерлива й дика вовча душа; американських імперіалістів ми називаємо вовками з диким серцем, а коли дорослі хочуть налякати дітей, вони кажуть, що вовк прийшов…

Спостерігши, що вираз обличчя Старого вже не такий страшний, як був щойно, Чень набрався сміливості й продовжив:

— В очах ханьців вовк — це найбільш погана, найбільш люта й найбільш жорстока істота, однак монголи поклоняються їй як духу — за життя вчаться у вовків, а після смерті годують їх своїм тілом. Спочатку я теж не розумів, чому так. Однак пробувши в степу більше двох років, ще й завдяки вашим частим настановам та розповідям про степ і