Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

Білявий гігант уже зводився на ноги.

Але тут Паоло Роберто з розмаху тріснув його по потилиці дошкою, об яку щойно спіткнувся. Білявий гігант загуркотів на підлогу і впав навзнак.

Паоло Роберто роззирнувся. Все навколо здавалося нереальним. Білявий гігант сіпався, лежачи на підлозі. Міріам Ву витріщалася осклянілими очима і, схоже, була в нокауті. Об’єднаними зусиллями вони виграли трохи часу.

Паоло ледве міг спиратися на пошкоджену ногу і підозрював, що над коліном у нього розірвано м’яз. Він дошкандибав до Міріам Ву і підвів її. Вона вже могла рухатися, однак досі дивилася на нього незрячим поглядом. Не кажучи ні слова, він завдав її на плече і, шкутильгаючи, посунув до виходу. Біль у правому коліні був таким гострим, що часом він стрибав на одній нозі.

Вийти на темний двір і вдихнути холодного повітря було так приємно, що йому здалося, ніби все вже позаду. Та слід було поспішати. Перейшовши двір, він зайшов у лісову смугу, сподіваючись повернутися вже знайомим шляхом. Тільки-но опинився серед дерев, як спіткнувся об виступаючий корінь і впав додолу. Міріам Ву застогнала, і тут же він почув, як з гуркотом відчинилися двері складу.

На тлі освітленого прямокутника дверей забовванів монументальний силует білявого гіганта. Паоло затис долонею рота Міріам Ву. Схилившись до її вуха, він пошепки сказав їй, щоб вона мовчала і лежала тихо.

Потім він напомацки знайшов на землі серед коріння камінь, більший за його кулак. Паоло Роберто перехрестився. Вперше в своєму грішному житті він відчував, що зможе, якщо треба, убити іншу людину. Він був такий побитий і виснажений, що усвідомлював: провести ще один раунд він уже не в змозі. Проте жодна людина, навіть така почвара, як цей білявий гігант, не зуміє битися з проломленим черепом. Паоло Роберто обмацав камінь: той був схожий на яйце з гострим краєм.

Білявий гігант дістався до рогу будівлі, пройшовся по двору і зупинився менш ніж за десять кроків від того місця, де, затамувавши подих, чекав Паоло. Гігант прислухався, вдивляючись у темряву, однак він не знав, у який бік вони втекли. Минуло кілька напружених хвилин, перш ніж він, очевидно, переконався, що шукати їх зараз марно, рішуче повернув назад і зник у будівлі. За кілька хвилин, погасивши світло і з сумкою в руках, він попрямував до білого «Вольво». Рвонувши з місця, машина зникла в кінці під’їзної дороги. Паоло Роберто прислухався в темряві, доки шум мотора не затих. Поглянувши вниз, він побачив, як блиснули очі Міріам.

— Привіт, Міріам, — сказав він. — Мене звуть Паоло, ти можеш мене не боятися.

— Я знаю, — слабким голосом відгукнулася дівчина.

Він у знемозі притулився до коріння дерева: рівень адреналіну в його крові впав до нуля.

— Я не знаю, як мені звестися на ноги, — сказав Паоло Роберто. — Але по той бік дороги я залишив автомобіль. До нього звідси приблизно сто п’ятдесят метрів.

Білявий гігант пригальмував і зупинив машину на майданчику для відпочинку на схід від Нюкварна. Він почувався розбитим і розгубленим, голова була немов чужа.

Уперше в житті він вийшов з бійки побитим. І побив його не хто інший, як Паоло Роберто… боксер. Усе це було схоже на химерний сон із тих, які можуть приснитися неспокійної ночі. Він не міг зрозуміти, звідки раптом узявся Паоло Роберто — той з’явився на складі, немов з повітря.

Це було якесь божевілля.

Ударів Паоло Роберто він навіть не відчув, і це його не дивувало. Зате стусан у пах виявився дуже вагомим. І цей страшний удар по довбешці, від якого в нього потемніло в очах. Він провів рукою по потилиці і намацав величезну ґулю. Натиснувши пальцями, він не відчув болю, а проте голова паморочилася і була немов у тумані. Торкнувши язиком зуби, він з подивом виявив, що у верхній щелепі зліва одного бракує. В роті відчувався присмак крові. Схопивши великим і вказівним пальцями ніс, він обережно потягнув угору — десь усередині голови пролунав тріск, а це означало, що ніс у нього зламаний.

Він вчинив правильно, що взяв сумку і виїхав, не чекаючи, доки з’явиться поліція. Але при цьому він припустився величезної помилки. З передач каналу «Дискавері» він знав, що поліцейські дізнавачі можуть зібрати на місці злочину купу того, що зветься «forensic evidence».[73] Це кров, волоски, ДНК.

Йому дуже не хотілося повертатися на склад, але виходу не мав. Слід було прибрати докази. Він розвернув машину і поїхав назад. Під’їжджаючи до Нюкварна, він розминувся з якимсь авто, але не надав цьому значення.

Зворотний шлях до Стокгольма минув як у кошмарі. Кров заливала очі Паоло Роберто, побите тіло боліло. Він вів машину майже наосліп і відчував, що вона раз у раз виляє з боку в бік. Однією рукою він протер очі й обережно торкнувся носа. Це викликало сильний біль, а дихати він міг тільки ротом. Він невпинно видивлявся, чи не з’явиться на дорозі білий «Вольво», й одного разу біля Нюкварна йому здалося, що така машина промайнула у нього перед очима.

Виїхавши на шосе Є20, він відчув, що вести машину стало трохи легше. Він подумав було про те, щоб залишитися в Сьодертельє, але не знав, куди йому їхати. Він поглянув на Міріам Ву, яка, все ще в кайданках, лежала на задньому сидінні без ременя безпеки. Йому довелося нести її до машини на руках, і вона відключилася відразу, щойно опинилася на задньому сидінні, — чи то від отриманих травм, чи то просто від утоми. Зміркувавши, він врешті-решт виїхав на шосе Є4 і поїхав на Стокгольм.

Мікаель Блумквіст проспав майже годину, як раптом його розбудив телефон. Він поглянув на годинник — стрілки показували четверту. Зовсім сонний, він узяв слухавку. Це була Еріка Берґер, але він не відразу зрозумів, про що вона говорить.

— Паоло Роберто? Що з ним?

— У районній лікарні Сьодера з Міріам Ву. Він намагався до тебе додзвонитися, але ти не відповідав по мобільнику, а твого домашнього номера у нього не було.

— Я вимкнув мобільник. А що він робить у лікарні Сьодера?

Еріка Берґер відповідала терпляче, але наполегливо:

— Мікаелю! Візьми таксі, поїдь і з’ясуй, у чому там річ. Він говорив дуже плутано, базікав щось про бензопилу, будинок