Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Я був у відчаї, що видав себе так недоречно. Але оскільки за останні дві-три години любов украй загострила мій розум, я змовчав про те, що виконання плану призначене на наступний ранок, і вирішив за допомогою хитрощів обійти утруднення. «Тіберже, – сказав я, – дотепер вважав я вас за друга і хотів випробувати вас своєю довірою. Я дійсно закоханий, я не обдурив вас; але втеча – не такий крок, аби зважитися на нього необдумано. Зайдіть завтра за мною о дев’ятій ранку; я постараюся познайомити вас із моєю коханою, і судіть тоді самі, чи гідна вона мого рішення». Він полишив мене з нескінченними запевненнями у своїй дружбі.

Усю ніч я впорядковував справи і, ледве почало світати, був уже в готелі мадемуазель Манон. Вона чекала біля вікна, що виходило на вулицю, і угледівши мене, сама відчинила мені двері. Безшумно ми вийшли назовні. У неї була тільки скринька з білизною, і я доніс її власноручно. Карету було вже подано; не зволікаючи ні хвилини, ми покинули місто.

Згодом я повідомлю про поведінку Тібержа, коли виявив він моє віроломство. Завзяття його не згасло. Ви побачите, куди воно його завело і скільки пролив я сліз, роздумуючи про те, як погано я його винагородив.

Ми так гнали коней, що прибули в Сен-Дені ще до ночі. Я скакав верхи біля карети, внаслідок чого ми могли вести розмову лише в час зміни коней; але, ледве тільки ми угледіли Париж, тобто відчули себе майже в безпеці, ми дозволили собі підкріпитися, бо нічого не їли з самого Ам’єна. Хоч як був я закоханий у Манон, вона зуміла мене переконати у не менш сильному почутті у відповідь. Так мало були ми стримані у своїх пестощах, що не мали терпіння чекати, коли залишимося наодинці. Кучер і корчмарі дивилися на нас із захопленням і, як я помітив, були уражені, бачачи таке шаленство любові в такому юному віці.

Намір повінчатися було забуто в Сен-Дені; ми переступили закони церкви і стали подружжям, нітрохи над тим не замислившись. Поза сумнівом, що, маючи характер ніжний і постійний, я був би щасливий усе життя, якби Манон залишалася мені вірною. Чим більше я пізнавав її, тим більше нових милих якостей відкривав я в ній. Її розум, її серце, ніжність і краса створювали ланцюг такий міцний і такий чарівний, що я пожертвував би всім моїм благополуччям, аби тільки бути навіки закутим у нього. Жахлива зрадливість долі! Те, що становить мій відчай, могло становити мені щастя! Я став найнещаснішим із людей саме завдяки своїй постійності, хоча, здавалося, мав право чекати солодкої долі й надзвичайних дарів любові.

У Парижі зняли ми вмебльоване приміщення на вулиці В***[103] і, на моє лихо, поряд із будинком відомого відкупника, пана де Б***. Минуло три тижні, протягом яких я був такий сповнений пристрасті, що і думати забув про рідних і про те, який засмучений батько моєю відсутністю. Тим часом, оскільки поведінка моя не мала в собі ані найменшої дрібки розпусти, і Манон також поводилася бездоганно, спокій життя нашого мало-помалу пробудив у мені усвідомлення обов’язку.

Я прийняв рішення по можливості примиритися з батьком. Кохана моя була така мила, що я не сумнівався в гарному від неї враженні, якби знайшов спосіб ознайомити батька з її доброзвичайною і достойною поведінкою; словом, я лестив себе надією отримати від нього дозвіл одружитися з нею, не бачачи можливості здійснити це без його згоди. Я повідомив про свій намір Манон, давши їй зрозуміти, що, крім спонукань синівської любові та обов’язку, слід зважати й на життєву необхідність, бо кошти наші майже виснажились, і я починав утрачати впевненість у тому, що вони невичерпні.

Манон холодно поставилася до мого наміру. Проте всі її заперечення були мною сприйняті за вияв з її боку ніжного почуття і за боязнь мене втратити у разі, якщо батько мій, дізнавшись про місце нашого притулку, не дасть своєї згоди на шлюб; і я анітрохи не підозрював жорстокого удару, який було вже занесено наді мною. На аргументи про невідкладну необхідність вона відповіла, що у нас є ще на що прожити декілька тижнів, а потім вона розраховує на прихильність до неї та допомогу родичів, до яких напише в провінцію. Вона підсолодила відмову свою такими ніжними і пристрасними пестощами, що, живучи тільки нею однією і не маючи ані найменшої недовіри до її почуття, я прийняв усі її заперечення і з усім погодився.

Я дав змогу їй розпоряджатися нашим гаманцем і піклуватися про оплату щоденних витрат. Трохи згодом я помітив, що стіл наш став щедріший, а в неї з’явилося декілька нових, досить дорогих одяганок. Знаючи, що в нас ледь-ледь залишалось яких-небудь дванадцять-п’ятнадцять пістолів, я висловив подив явному приросту нашого заощадження. Сміючись, просила вона мене не бентежитися цією обставиною. «Хіба не обіцяла я вам знайти кошти?» – сказала вона. І я був занадто ще наївний у своїй любові до неї, щоб піддатись якій-небудь тривозі.

Одного дня вийшов я пополудні, попередивши її, що буду відсутній довше, ніж зазвичай. Повернувшись, я був здивований, прочекавши біля дверей хвилини дві-три, поки мені відчинили. Єдиною прислугою в нас була дівчина приблизно нашого віку. Коли вона впускала мене, я звернувся до неї з питанням, чому мене змусили так довго чекати. Вона збентежено відповідала, що не чула мого стуку. Я стукав усього один раз і тому зауважив їй: «Але якщо ви не чули, чому ж пішли мені відчиняти?» Питання моє так її збентежило, що, не знаходячи відповіді, вона почала плакати, запевняючи, що це не її провина, що пані заборонила їй відчиняти, перш ніж пан де Б*** піде по інших сходах, що примикали до спальні. Украй розгубившись, я не мав сил увійти до будинку. Я вирішив знову спуститися на вулицю під приводом якоїсь справи і наказав дівчині передати пані, що повернуся через хвилину, заборонивши їй, одначе, повідомляти, що вона говорила мені про пана де Б***.

Туга, яка охопила мене, була така велика, що, спускаючись по сходах, я проливав сльози, не відаючи ще, яке почуття було їх джерелом. Я увійшов до першої-ліпшої кав’ярні й, зайнявши місце за столиком, сперся головою на руки, аби обміркувати пригоду. Я не смів викликати в пам’яті те, про що тільки-но почув; мені хотілося визнати це лише обманом слуху, і багато разів я