Читати книгу - "Морфій"

Устав, налив собі холодної кави.

— Не мусиш. Можеш лишитися тут або перебратися до Франції чи в Лондон.

— Знаю. Але…

— Ну так, так, Інженер. Вітчизна. Служба, — насміхався я по-дурному, зайве, але насміхався.

— Ні. Ти.

Завмер із філіжанкою на півшляху до вуст.

— Що?

— Хочу тебе… побачити. Знову. Мушу тут на деякий час зостатися, думала, що залишимось разом, але виходу немає, мусиш повертатися, а я мушу зостатися. Знаю, що війна, вітчизна, розвідка, але…

— Не пояснюй, розумію. Я маю дружину, Дзідзю, — сказав тихо, дуже тихо.

Знизала плечима.

— А я не шукаю чоловіка.

Я лише кивнув: кивнув, що розумію, кивнув, що почув, чи кивнув, що згоден?

— Я умовився зі Штайфером у тій твоїй кав’ярні. То далеко?

— Ні. Підемо пішки, якраз гарна погода.

— Піду вдягатися.

— Мені казали, що ти морфініст.

— Хто?

— Люди.

— То, мабуть, так і є.

— Не є. Я знаю морфіністів. Ти морфію не вживав уже щонайменше чотири дні. Морфініст уже трусився б як осика і відважився б на справжні дива переконливості, аби дістати бодай крихту.

Я розвів руки. То мало означати: не знаю, чи я морфініст. Чи радше: що я зроблю з тим, що говорять люди? Або: думай собі що хочеш.

І пішов до своєї спальні.

В’яжучи краватку, дивився на себе в дзеркало.

Я є.

Я є Константи Віллеманн чи я є Константи Віллеманном? Я Константи Віллеманн — це означає, що Константи Віллеманн загалом вичерпує моє буття, а коли я є Константи Віллеманном — це означає, що це є роль, яка повнить моє «я», яке поширюється також на сторони, чи то аспекти, котрі не є Константи Віллеманном.

Застебнув жилетку, вдягнув піджак. Іще раз глянув на себе в дзеркало. Треба піти до перукаря, давно я не був у перукаря. Востаннє стригся ще в мундирі, ще перед капітуляцією, майже місяць тому. Мушу піти постригтися. Піду тут, у Будапешті, до справжнього перукаря у справжньому місці, не хочу стригтись у Варшаві, коли я востаннє стригся у Варшаві, то вона ще жила, ще воювала, а в програній, зґвалтованій Варшаві я стригтися не хочу.

Дивлюся в дзеркало. Я Константи Віллеманн, і я не морфініст. Я Константи Віллеманн, і я непідвладний своїй матері. Я Константи Віллеманн, і я непідвладний своєму батькові, ані його духові, упиреві, котрий висів над моїм дитинством і молодістю. Поправляю вузол краватки, підтягую його трохи вгору, щоб він гарно випинався, поправляю фалду. Я Константи Віллеманн, і мною не володіє жодна жінка. Я Константи Віллеманн, і я не є на чиїйсь службі. Я Константи Віллеманн, і я не служу Польщі, не служу німцям, не служу Богу чи дияволу, не служу нікому. Я Константи Віллеманн, і я не вояк, не офіцер, я Константи Віллеманн. Я не хороший. Я не поганий. Я Константи Віллеманн.

Виходжу до Дзідзі, і виходимо з готелю, двадцять п’яте жовтня, але надворі тепло, тож я несу пальто, повісивши його на ліву руку, на мені твідовий костюм, бура федора набакир, праву руку подав Дзідзі, у кишені маю пістолет, а в іншій гроші, виходимо з готелю «Ґеллерт» і прогулянковим кроком переходимо через міст Франца-Йосифа, світить жовтневе сонце, а я щасливий і спокійний. Я б хотів сьогодні повечеряти надворі, накривши коліна коцом, попивати вино і їсти жирну качку, дивлячись на Дунай.

Я щасливий. Я живий.

За мостом повертаємо ліворуч, Veres Pálné utca, і так собі йдемо Пештом, і проминає нас ось уже друга автівка на польських номерах, і проминають люди, різні, багаті й бідні, крамниці й кав’ярні відчинені, а ми йдемо, гарно вбрані, попід руку, а люди дивляться на нас і думають: яка ж то расова, гарна пара, цей худорлявий високий чоловік із бурою федорою на голові і та худорлява жінка в капелюшку, так ідуть попід руку, не як подружжя, але як дуже близькі люди.

Доходимо до вулиці Іраньї, там на розі кав’ярня, до якої ми, власне, йшли, тож сідаємо в ній, а всередині просторо й традиційно, наскільки ж інакше, не так, як у «Зем’янській», висока стеля, й art nouveau, і блискучий дзеркальний бар, і галерійка з вельми затишними столиками, є все, що має бути в кав’ярні, газети на дерев’яних вішачках.

Тож ми сідаємо в ній, тут, біля заскленої вітрини, вулиця пливе поруч із нами, а Штайфера ще немає, тож ми сідаємо і німецькою просимо: капучино, яєчню, хліб, біле вино, воду, розкладаємо серветки на колінах і їмо, попиваємо каву і вино, ні про що не говоримо, немає війни, немає розбитих сердець, немає нереалізованих любовей, немає вбитих людей, немає вбитих міст, немає осиротілих дітей, немає малих циганчат, котрим хвороба пожерла лиця, немає мого батька, котрому хвороба пожерла лице і чоловічність, немає моєї матері, шаленої та самотньої, немає людей у жасі, у розпачі, немає людей злих, ані немає тих іще гірших, добрих.

Є тільки ми, Дзідзя і я, жінка і чоловік, ми не спали одне з одним, хоча могли б одне з одним спати, їмо яєчню з паприкою, цибулю і покраяну на плястерки салямі, заїдаємо білим хлібом і запиваємо капучино, котре залишає нам на губах білі вуса з молочної піни, ми втираємо вуста і п’ємо білий вельтлінер, аж нам трохи шумить у голові гарна, вранішня веселість, ми всміхаємось одне одному, і ми разом, хоча невдовзі розлучимося.

Поїли, тож закурили по цигарці та замовили ще вина, сидимо одне навпроти одного, і нам добре, нам просто добре, я щасливий і спокійний.

Я Константи Віллеманн.

А потім приходить полковник Штайфер у світлому тренчкоті поверх шикарного двобортного костюма і підсідає до нас за столик, стукає цигаркою об цигарку, замовляє вино, і ми куримо разом, і п’ємо, тільки на позір обмінюючись заувагами про погоду, яка дуже гарна, і сонце б’є нам на столик крізь кришталеві вітрини кав’ярні. Сиджу так, курю, п’ю, і щойно по хвилині розумію, що Штайфер уже давненько говорить:

— …бо, як я вже казав, усе те консульство зайняте вочевидь своїм, перевозить їх до Франції чи куди треба, старається вдовольнити якісь умови, щоб були, але нас те не хвилює.

— А що хвилює? — непритомно запитав я, але Штайфер не слухав, бо сприймав люб’язну, але цілком дерев’яну увагу Дзідзі за щиру цікавість, і то, може, навіть ним самим, а не тільки тим, що він оповідав.

— Тож нас не це хвилює, це очевидно важливо, те, що робить Емісарський, і добре, що взагалі робить, а зараз