Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Наелектризований жахом, відчуваючи нудоту від вигляду тих огидних істот, я відскочив якнайдалі від них, а те чорне військо з жахливою швидкістю лилося нескінченними лавами з допіру розпечатаної безодні, немовби відразливе блювотиння, що вивергалося з пересичених страхіттями пекел. І коли та хвиля, брижачись, покотилася до нас, ховаючи під собою тіло Октейва, я побачив, що істота, яку я відкинув, вважаючи її вже мертвою, подає ознаки життя й огидно ворохобиться, силкуючись повернутися в правильне положення та приєднатися до решти. 

Ані я, ані мої супутики більше не могли витримати того видовища. Ми розвернулися й побігли поміж величними рядами урн, рятуючись від чорної маси демонічних п’явок, яка, ковзаючи підлогою склепу, вже наздоганяла нас. Діставшись першого розгалуження склепів, ми у сліпій паніці кинулися врозтіч. Не зважаючи один на одного, вже не думаючи ні про що, крім нагальної потреби втікати, ми навмання метнулися в розгалужені коридори. Я чув, як за моєю спиною хтось спіткнувся і впав, вигукнувши прокляття, що переросло у божевільний пронизливий крик, однак я розумів, що коли затримаюсь і повернуся назад, то цим лише накличу на себе ту саму лиховісну загибель, яка спостигла того з нашого загону, хто біг останнім. 

Досі судомно стискаючи електричного ліхтаря і розкритого ножа, я біг вужчим коридором, що, як мені пам’яталося, мав більш-менш навпростець вивести до великої зали з розмальованою підлогою. У цьому коридорі я був сам — решта трималися головних катакомб; я чув, як десь удалині залунав приглушений лемент збезумілих голосів, немовби переслідувачі схопили одразу кількох моїх супутників. 

Певно, я помилився щодо напрямку, в якому вів той коридор, адже він раз у раз повертав і в’юнився у невідомому напрямку, а на додачу ще й перетинався з безліччю інших проходів, і незабаром я виявив, що заблукав у тому чорному лабіринті, підлогу якого впродовж незчисленних поколінь укривав пил, на який досі не ступала нога людини. І знову та сповнена попелом мережа підземель поринула у безгоміння; і я чув лише власне несамовите тяжке сапання, гучне й хрипке, неначе дихання титана в мертвій тиші. 

Я просувався уперед, і світло мого ліхтарика зненацька вихопило з пітьми людську постать, яка рухалася крізь морок у мій бік. Не встиг я опанувати свого переляку, як вона проминула мене сягнистими, неживими, мов у якоїсь машини, кроками, вочевидь повертаючись до внутрішніх склепів. Судячи зі зросту і будови тіла, думаю, то був Гарпер, однак я не цілком у тому впевнений, оскільки його очі та верхню частину голови закутував темний набубнявілий каптур, а бліді губи були міцно стиснуті в мовчазній муці, немовби зімкнуті правцем — або смертю. Хай би хто то був, він покинув свого ліхтарика і, спонукуваний тим неземним вампіричним створінням, мчав наосліп у кромішній пітьмі, прагнучи віднайти першоджерело вивільненого жаху. Я розумів, що жодна людина вже не зможе йому допомогти, і навіть на гадці не мав намагатись його зупинити. 

Несамовито тремтячи, я побіг далі, а повз мене, крокуючи з механічною швидкістю та певністю, промайнуло ще двоє з нашого загону, і їхні голови огортали каптури тих сатанинських п’явок. Певно, решта моїх супутників повернулася головним коридором, адже я не зустрів їх і збагнув, що мені вже не судилося побачити їх знову. 

Про подальший перебіг моєї втечі у мене збереглися лише вкрай нечіткі спогади, адже від жаху мене охопило цілковите сум’яття. Вже вкотре, гадаючи, що наближаюся до зовнішньої каверни, я виявив, що збився на манівці, а тоді знову мчав між нескінченними рядами урн, крізь склепи, які, певно, простяглися на невідому відстань, що сягала далеко за межі простору, який ми встигли дослідити. Мені видавалося, немов я біжу так уже багато років; мертве впродовж еонів повітря душило мої легені, а ноги ладні були підломитися, коли раптом удалині я побачив крихітну цятку благословенного денного світла. Я побіг на те світло, і за моєю спиною сунули навалою усі страхіття тієї чужинської пітьми, а попереду тріпотіли прокляті тіні. Вже незабаром я побачив, що той склеп закінчувався низьким поруйнованим входом, захаращеним купами битого каміння. Крізь той прохід досередини і падав благенький промінець сонячного світла. 

Це був інший вхід, не той, крізь який ми проникли до цього смертельного підземного світу. Мені залишалося подолати футів з дванадцять до отвору, коли зненацька, без жодного звуку чи іншого знаку, щось впало на мою голову зі стелі, миттєво мене осліпивши та зімкнувшись на мені, неначе напнуті тенета. Водночас моє чоло і скальп, наче голками, пробило наскрізь мільйоном болісних уколів — усепоглинна, дедалі сильніша агонія, що немовби пронизувала зусібіч саму кістку мого черепа шпичаками, які сходилися в глибині мого мозку. 

Жах і страждання, що охопили мене тієї миті, були гіршими за всі тортури, які могли вмістити земні пекла божевілля та марень. Я відчував на собі мерзенну, вампіричну хватку жорстокої смерті — ба навіть дечого більшого за саму смерть. 

Здається, я впустив ліхтар, але пальці моєї правої руки досі міцно стискали розкладеного ножа. Цілком інстинктивно — адже тоді я навряд чи був здатен на свідомий прояв волі — я здійняв ножа та заходився різати, знову і знову, безліч разів кремсаючи ту істоту, що стиснула навколо моєї голови свої смертоносні складки. Певно, лезо ножа раз у раз вганялося у те страхіття, що вчепилося в мене, прохромлювало його наскрізь, але водночас розтинало мою власну плоть у десятках місць; однак я не відчував болю від тих ран на тлі нестерпної пронизливої пульсації, що опанувала мною, проймаючи мій мозок мільйонами голок. 

Нарешті я побачив світло, а також чорну смугу, що спала з очей і, скрапуючи моєю власною кров’ю, звисала мені на щоку. І, навіть звисаючи, вона ще й досі корчилася, тож я зірвав її, а тоді клапоть по кривавому, слизявому клаптю позривав рештки тієї істоти зі свого чола та голови. Після чого я, похитуючись, рушив до виходу, і тьмяне світло перетворилося на далеке полум’я, що, даленіючи, танцювало переді мною, коли я похитнувся і випав назовні з тієї каверни — на полум’я, подібне до останньої зорі творіння, що сяяла, плинучи над розверстим, нестійким хаосом і забуттям, в які я провалився… 

Мені розповіли, що непритомність тривала недовго. Першим, що я побачив, коли отямився, були таємничі лики двох провідників-марсіан, які схилилися наді мною. Моя голова повнилася гострим болем, а непевні жаскі спогади опосіли мій розум, неначе тіні гарпій, що злетілися на здобич. Я перекотився на бік і поглянув на вхід до каверни, коло якого марсіани знайшли мене і потому, схоже, трохи відтягли звідти. Той отвір зяяв під оперезаним терасою кутом зовнішньої будівлі, в межах видимості з нашого табору. 

Я збриджено і зачаровано вдивлявся в той чорний отвір і розгледів у внутрішньому мороці якийсь примарний рух — то корчилися й комашилися істоти, що тиснулися вперед із темряви, проте не виповзали на світло. Очевидно, ті створіння позаземної ночі та запечатаного впродовж багатьох циклів розкладу не витримували сонця. 

Саме тоді мною остаточно опанував жах і саме тоді почалося моє безумство. Попри всю відразу, що поволі сильнішала, попри підштовхуване нудотою бажання втекти якнайдалі від того отвору, який нуртував тінями, в мені пробудилася огидно суперечна спонука повернутися, пройти навспак крізь усі ті катакомби, як