Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

у всеохопній хвилі святобливого захвату й цікавості. Перед маєстатичністю тих могутніх споруд я відчув трепет глибокого, неземного піднесення, а від самого вигляду ліній їхньої будови і гармоній врочистої архітектурної музики мною опанували незборимі чари. Я забув про нещодавній потяг повернутися до Кратер-Ріджу та рушив схилом униз, до міста. 

Невдовзі верховіття пурпурово-жовтого лісу здійнялися наді мною, неначе склепіння високих нав, збудованих титанами, їхнє листя вигадливими арабесками обрамлювало розкішні небеса. За гіллям мені раз у раз випадало бачити мигцем величні фортечні мури міста, до якого я прямував; але, коли я озирнувсь у напрямку іншого міста, яке ще допіру видніло на небокраї, то виявив, що вежі, які метали блискавиці, зникли з поля зору. 

А потім я побачив, що громаддя похмурого хмаровища поступово здіймалося дедалі вище в небеса, а тоді знову спалахнуло темною, зловорожою червінню, немов якоюсь неземною формою блискавки; і хоч я не міг нічого чути омертвілими вухами, але сама земля під моїми ногами задвигтіла від розкотистих вібрацій, неначе від ударів грому. Ті вібрації мали якусь украй химерну властивість: здавалося, немовби вони шматують мої нерви та змушують зуби цокотіти від пульсаційного, пронизливого дисонансу, болісного, неначе бите скло, що вп’ялося під шкіру, чи тортури на дибі. 

Як і Енґарт до мене, я вийшов на вимощений блоками циклопічний шлях. Йдучи ним у безгомінні, що запало після непочутих розкатів грому, я відчув іншу, витонченішу вібрацію і здогадався, що то було бриніння Співочого Полум’я в храмі у самому серці міста. Здавалося, немовби те бриніння втішало, підносило й наснажувало мене йти вперед і, ніжно голублячи, стирало той щем, який ще й досі відчувався у нервах після болючих пульсацій грому. 

На тому шляху ніхто мені не зустрівся, мене не проминув жоден з трансвимірних пілігримів, які свого часу обганяли Енґарта дорогою до міста. А коли понад найвищими деревами переді мною нарешті забовваніли нагромадження фортечних мурів і я вийшов з лісу та опинився в їхній тіні, то побачив, що міська брама зачинена, і не залишилося жодної шпарини, крізь яку навіть такий пігмей, як я, міг би потрапити досередини. 

Відчуваючи глибоку та надзвичайну бентегу, подібну до тієї, що охоплює сновидця уві сні, де все пішло не так, як він очікував, я втупився в непохитну, безжальну чорноту тієї брами, яка, схоже, була зроблена з одного велетенського листа тьмяного матового металу. А тоді я підвів очі вгору, на прямовисні стіни, які здіймалися наді мною, немов гірське бескеття, й побачив, що, наскільки сягав мій зір, на мурах нікого не було. Невже тутешні мешканці, вартові Полум’я, покинули своє місто? Невже воно більше не було відкрите для пілігримів, які прибували з чужинських земель, аби поклонитися Полум’ю та принести себе в жертву? 

Згаявши чимало хвилин в якомусь заціпенінні, я з нехіттю розвернувся, щоб повернутися назад тим самим шляхом, яким прийшов. За час моєї подорожі чорна хмара насунулася уже зовсім близько і зараз, розпростерши два зловісні, схожі на крила утворення, заступала пів неба. То було лиховісне та жаске видовище; і хмаровище знов осяялося загрозливим, гнівним полум’яним сполохом, за яким розлігся такий вибух, що його хвилі вдаряли в мої глухі вуха, неначе відгомони руйнівної сили, і, здавалося, шматували найглибші фібри мого тіла. 

Я вагався, побоюючись, що гроза заскочить мене, перш ніж я зможу дістатися міжвимірного порталу, адже розумів, що буду беззахисним перед непередбачуваною розбурханою стихією несамовитої сили. А тоді у повітрі перед навислою хмарою, що невпинно здіймалася все вище, я помітив двох летючих створінь, яких можу порівняти хіба що з гігантськими нетлями. Розпластавши яскраві, сяйливі крила, вони ширяли просто перед ебеново-чорним хмаровищем, яке сунуло вперед, віщуючи грозу, і наближалися до мене так швидко, що розбилися б стрімголов об зачинену браму, якби раптово й навдивовижу легко не зупинили свого лету. 

Заледве тріпнувши крилами, вони знизилися та опустилися на землю коло мене, тримаючись на предивних тендітних ніжках, від яких при колінних суглобах відгалужувалися рухомі антени та колихкі мацаки. Їхні крила були розкішно строкатим мереживом цяток перлового та маренового304, опалового та помаранчевого кольорів, а голови оперезані низками опуклих і увігнутих очей та оточені якимись звивистими, схожими на роги, органами, з порожнистих кінців яких звисали невагомі ниткоподібні волокна. Мене неабияк вразив і здивував їхній вигляд, але чомусь, завдяки якійсь незрозумілій телепатії, я відчув певність, що їхні наміри щодо мене були дружніми. 

Я збагнув, що вони бажали потрапити до міста, а також те, що вони розуміли, в якому скрутному становищі я опинився. Однак я все ж не був готовий до того, що сталося потім. Із надзвичайною спритністю та граційністю рухів одна з тих гігантських нетлеподібних істот розташувалася по праву руку від мене, а друга — по ліву. А тоді, перш ніж я встиг бодай здогадатися про їхній намір, вони охопили мої кінцівки і тулуб своїми довгими мацаками та оповили мене ними, неначе міцними мотузками; тоді, несучи мене між собою, немовби моя вага була для них дрібничкою, вони здійнялись у повітря й полинули у височінь, аби перелетіти над могутніми мурами! 

Той злет був такий стрімкий і легкий, що мури обабіч нас і під нами поринули додолу, неначе хвиля розтопленого каменю. Я спостерігав за тим, як запаморочливо швидко миготіли велетенські блоки, пролітаючи повз нас і западаючи у нескінченну далечінь. А тоді ми зрештою порівнялися з широкими верхівками мурів, промайнули понад парапетами, коло яких ніхто не стояв на варті, та над подібним до каньйону простором, і полинули до неозорих будівель і незліченних квадратних веж. 

Та щойно ми встигли перелетіти міські мури, як іще одна блискавиця, прохромивши велетенську чорну хмару, кинула на громаддя будівель перед нами химерну, мерехтливу заграву. Схожі на нетель істоти, вочевидь, не звернули на цей сполох анінайменшої уваги та продовжували лет над містом, обернувши свої дивні обличчя у бік якоїсь незримої цілі. Але коли я повернув голову, щоб поглянути на близьку вже бурю, перед очима моїми постало приголомшливе та страхітливе видовище. За верхівками міських мурів, немовби сотворене чорною магією чи працею джинів, здійнялося інше місто, високі вежі якого швидко рухалися вперед під налитою червінню банею полум’яної хмари! 

Я озирнувся ще раз і помітив, що ті вежі були тотожні з тими, що я побачив удалині на рівнині. Поки я йшов через ліс, вони завдяки якійсь невідомій рушійній силі подолали чимало миль і наблизилися до Міста Співочого Полум’я. Придивившись уважніше, щоб визначити спосіб їхнього пересування, я побачив, що усі вони встановлені не на колесах, а на коротких масивних ногах, схожих на колінчасті металеві колони, які надавали їм сягнистої ходи незграбних колосів. Кожна з тих веж мала шість або й більше таких ніг, і на кожній ближче до вершини були ряди величезних, схожих на очі отворів, з яких і вивергалися згадані раніше червоні та фіолетові вогненні громовиці. 

Багатобарвний ліс був випалений