Читати книгу - "Пастка"

Уздрівши його, Жервеза раптом так заголосила, що він аж прокинувся.

— Хай йому грець! Та зачиніть же двері! Холоднеча яка!.. А, це ви!.. Що сталося? Чого вам?

Тоді Жервеза, простягнувши до нього руки й не тямлячи до пуття, що вона белькоче, почала благати його:

— О! Заберіть мене, я вже досить натерпілася і хочу піти на той світ... Не варто злитися на мене. Я не знала тоді, Господи! Ніхто цього не знає, поки не буде готовий... О! Та настає день, коли радий переставитися! Заберіть мене, заберіть, я вам буду тільки вдячна!

І вона впала на коліна, здригаючись усім тілом і бліднучи від свого бажання. Ніколи ще вона не плазувала отак в ногах у чоловіка. Пика дядька Базужа, з перекривленим ротом та замащеною могильною землею шкірою, здавалася їй прекрасною та осяйною, як сонце. Тим часом старий, ще не зовсім прокинувшись, подумав, що це якийсь злий жарт.

— Послухайте, — бурчав він, — годі з мене насміхатися.

— Заберіть мене, — повторила Жервеза ще жагучіше. — Пам’ятаєте, як одного вечора я постукала до вас у перегородку? А потім сказала, що то випадково, що мені нічого не потрібно, бо була тоді ще така дурна... Та не тепер! Дайте мені вашу руку, я більше не боюся! Заберіть мене спати, й ви побачите, що я навіть не поворухнусь... О! Це єдине моє бажання. Я вас так любитиму!

Базуж, завжди галантний, подумав, що не варто проганяти жінку, якій він, здавалось, аж так припав до душі. У неї, звісно, не всі вдома, а втім, вона була ще нічогенька, коли розбурхувалася.

— Ви маєте цілковиту рацію, — мовив він, ніби погоджуючись. — Сьогодні я запакував трьох, які не поскупились би дати мені на горілку, якби могли сягнути рукою в кишеню... Однак, люба моя, це діло так не робиться...

— Заберіть мене, заберіть мене! — знову закричала Жервеза. — Я хочу померти...

— Чорт! Спочатку треба дещо зробити... Ось так — ковть!

Він напружив горло, ніби ковтав свого язика. Потім, гадаючи, що жарт вдався, захихотів.

Жервеза повільно підвелася. Отже, він теж не міг нічого для неї вдіяти? Вона повернулася до своєї кімнати отупілою і звалилася на солому, жалкуючи, що їла. О, злидні, знаєте, вбивають не так швидко!

XIII

Купо тієї ночі пішов у загул. Наступного дня Жервеза отримала десять франків від сина, Етьєна, який працював механіком на залізниці; час від часу хлопець надсилав їй якихось сто су, адже знав, що вдома не дуже-то жирували. Вона зварила юшки й попоїла сама, бо пройдисвіт Купо не повернувся навіть наступного дня. Не з’явився він ні в понеділок, ні у вівторок. Минув уже й тиждень. А хай йому трясця! Ото було б щастя, якби його запопала якась панійка. Але у неділю Жервезі принесли друкований документ, якого вона спочатку злякалася, бо він був дуже схожий на лист від комісара поліції. Та потім вона заспокоїлася — її всього-на-всього повідомляли про те, що її свинюка подихає в притулку Святої Анни. У листі це все було написано у ввічливішій формі, але сенс від того не мінявся. Атож, все-таки Купо запопала пані, і звали цю пані Кирпата Свашка, остання приятелька пияків.

Жервеза, правду сказати, анітрохи тим не переймалася. Дорогу він знав, отже, дістатися з притулку додому зможе й сам. Його там уже стільки разів лікували, що їм неважко буде ще раз втнути ту свою штуку й поставити його на ноги. Тим паче, саме того ранку вона дізналася від людей, що цілий тиждень п’янючий в дим Купо вештався по бельвільських винарнях у парі з Халявою! Авжеж, за все платив Халява; він, видно, запустив лапу в калитку своєї старої, яка набила її самі знаєте яким чудовим робом. Ох же й ловкі грошенята вони пропивали! Від них недовго і якоїсь поганої болячки підхопити! Якщо Купо тепер зліг, то так йому й треба! Жервеза лютувала передусім на думку про те, що ті двоє мерзотників-егоїстів і в гадці собі не мали зайти до неї та запросити на чарчину. Чи де бачено таке?! Цілий тиждень гуляти, зовсім не шануючи дружини! Хто сам п’є, той хай сам і здихає!

Щоправда, в понеділок, мавши готову добру вечерю — трохи вчорашньої квасолі та півлітра вина, — Жервеза вирішила вийти з дому, щоб, мовляв, нагуляти апетит, а заодно й навідати Купо. Лист із притулку, що лежав на комоді, все не давав їй спокою. Сніг розтанув, стояла похмура й тепла днина, свіже повітря бадьорило. Вийшла вона ополудні, бо дорога була неблизька, через увесь Париж, а кульгава нога не давала розігнатися. До того ж на вулицях було повно люду, але люди її звеселяли, тож добулася вона з неабиякою втіхою. Після того, як вона назвала своє ім’я, їй розповіли геть неймовірну історію: виявляється, Купо виловили з води під Новим мостом; він стрибнув у річку, перехилившись через парапет, бо йому здалося, що якийсь бородатий чоловік не давав йому проходу. Ох і добре плигонув, їй-бо! Що ж до того, як Купо опинився аж на Новому мосту, то цього він і сам не міг пояснити.

Тим часом наглядач повів Жервезу до Купо. Піднімаючись сходами, вона почула ревище, від якого в неї аж кістки похололи.

— Ба! Он як виводить! — мовив наглядач.

— Хто? — запитала Жервеза.

— Чоловік ваш, хто ж іще! Горлає отак ще від позавчора. Ще й танцює, ось побачите.

Боже милостивий! Що за видовище! Вона так і завмерла на місці. Палата була від самого низу й аж до стелі оббита повстю; долівка вистелена подвійним шаром м’яких підстилок, а в кутку лежав матрац та підголівник — і більше нічого. Всередині стрибав і горлав Купо. Вигляд у нього був, як у рядженого, подерта блуза матлялася на руках і ногах. Але машкара ця була аж ніяк не смішна. Е, ні! Цей блазень витинав такі страшні танці, від яких волосся дуба стає. На ньому була машкара передсмертя. Хай йому біс, яке ж то було соло! Він бився об вікно, тоді пнувся задки, відбивав руками такт, тряс долонями, немовби хотів, щоб вони відірвалися й полетіли комусь межи очі. Трапляються на танцях всілякі витіваки, що наслідують ці рухи, але наслідують кепсько. Варто все-таки побачити цей п’яницький